Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків

Враження:

Непогана книжка про економіку, але не в форматі наукової праці, а радше як розповідь з легким заглибленням в деталі економічної теорії

Highlights

Реальність зіткано з історій, а не з матерії. Зденєк Нойбауер

Близько 400 р. до н. е. Ксенофонт написав, що «навіть якщо в людини немає свого господарства, вона щось таки знає про економіку»

«Бажання, щоб нам вірили, бажання переконувати, правити та спрямовувати людей видається однією із наших найсильніших пристрастей»

Чи, якщо використати порівняння Вітґенштайна: подібно до ока, яке дивиться на навколишній світ, але ніколи не зможе подивитися на себе, аби пізнати об’єкт, необхідно з нього вийти — а якщо це неможливо, то принаймні скористатися дзеркалом.

«Усе згодиться»

Чи, за словами американського економіста чеського походження Ярослава Ванека, «на жаль чи на щастя, наша цікавість не обмежується кордонами нашої професійної спеціалізації»

Невситимість, матеріальна й духовна, — це основна людська метахарактеристика, яка проявляється вже в найдавніших міфах та історіях.

…приватні гріхи, які продукують загальне благо.

Як наголошує Клайв Стейплз Льюїс: «Дружба — це не необхідність, так само як філософія, так само як мистецтво, як сам всесвіт (оскільки в Бога не було потреби творити). Вона не становить жодної цінності для виживання; це одна з тих речей, які надають сенсу самому виживанню»

Однак справжня дружба, яка в «Епосі» стає однією з центральних тем, насправді зроблена зі зовсім іншого тіста, ніж партнерство. Дружба, як влучно описує К.С. Льюїс, | абсолютно неекономічний, небіологічний, цілком зайвий з погляду розвитку цивілізації й непотрібний зв’язок (наприклад, на відміну від еротичних почуттів чи любові матері, які нам потрібні зі суто репродуктивного погляду)

Дружба здатна йти проти наїждженої системи там, де просто самому індивіду забракне сміливості.

Їж хліб, Енкіду, — так личить жити, Сікеру пий — так світу судилось!

Проте все має ціну: ніде в світі печені голуби не летять до губи.

«Основна річ, якої прагне звичайна пересічна людина, — це не задоволення своїх потреб, вона прагне нових і кращих потреб»

«Гільгамешу, куди ти рвешся? Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти!»

Відлунням до нас повертається усвідомлення Гільгамеша, що «навіть сміливі витвори цивілізації не здатні задовольнити людських бажань»

Ми спостерігали, як священна природа перетворилася в постачальника ресурсів, а також як емансипувалося індивідуалістичне еґо людини. Втім, як не парадоксально, це зумовило і підвищення залежності однієї людини від інших членів суспільства, хоч цивілізована людина й почувається самостійною та вільнішою. Що незалежнішою від природи стає цивілізована, міська людина, то більше вона залежить від решти суспільства. Ми проміняли (як Енкіду) природу на суспільство; гармонію з (непередбачуваною) природою на гармонію з (непередбачуваною) людиною.

До того ж економічний прогрес став уже майже передумовою сучасної функції суспільства. Ми очікуємо зростання, сприймаємо його автоматично. Якщо нічого не відбувається, якщо ріст ВВП декілька кварталів стоїть на місці, ми вже вважаємо це аномалією. Але так було не завжди. Як майже сто років тому написав Дж. М. Кейнс, сильне зростання та суттєвий матеріальний прогрес лишаються з нами тільки останні три століття: Від найдавніших часів, відколи в нас лишилися писемні свідчення, скажімо, від другого тисячоліття до Христа, аж до початку дев’ятнадцятого століття не відбулося жодних великих змін в стандартах життя звичайних людей, які живуть в цивілізованих областях нашої планети

Окрім ідеї прогресу, євреї зробили ще один дуже важливий внесок у нашу культуру, а саме — десакралізували героя, природу й володаря. Трохи перебільшуючи, можна сказати, що єврейська філософія — найприземленіший, найреалістичніший світогляд зі всіх тих, що якимось чином вплинули на нашу культуру

У Книзі Приповістей декілька разів чітко наголошено, що саме мудрість стоїть біля витоків створення світу. Персоніфікована Мудрість звертається: Господь мене мав на початку Своєї дороги, перше чинів Своїх, спервовіку, відвіку була я встановлена, від початку, від правіку землі. Народжена я, як безодень іще не було, коли не було ще джерел, водою обтяжених. Народжена я, поки гори поставлені ще не були, давніше за пагірки, коли ще землі не вчинив Він, ні піль, ні початкового пороху всесвіту. Коли приправляв небеса, я була там, коли круга вставляв на поверхні безодні, коли хмари уміцнював Він нагорі, як джерела безодні зміцняв, коли клав Він для моря устава його, щоб його берегів вода не переходила, коли ставив основи землі, то я майстром у Нього

Вітґенштейн у своєму трактаті дуже точно зауважив: «межі моєї мови означають межі мого світу»

Реальність — це не даність, не пасивний стан. Сприймання реальності вимагає активної участі людини.

Суботу призначено вихідним днем не для того, щоб підвищувалася ефективність. Йшлося про справжній онтологічний відпочинок за Божим прикладом, який відпочивав на сьомий день створення світу. Подібно до того, як Господь відпочивав не через втому чи для відновлення сил, а тому, що він до-робив, і тепер смакував, насолоджувався створеним. Сьомий день створення світу — це день радості, утіхи. Шість днів Господь створював світ, і шість ми повинні його вдосконалювати. У суботу світ не можна удосконалювати, хай яким недосконалим він є. Шість сьомих свого часу будь незадоволеною і змінюй світ за образом своїм, людино, а одну сьому відпочивай і нічого не змінюй. Насолоджуйся створеним, насолоджуйся витвором рук своїх. Святість суботи несе в собі повідомлення про те, що сенсом створення не було творення як таке, тобто безкінечна діяльність, зусилля ради самих зусиль. У створення також був певний кінцевий пункт, ціль. А процес створення був лише процесом, а не ціллю. Будь-яке буття створювалося для того, щоб ми знайшли в ньому відпочинок, завершеність, радість.

Цей вимір уже повністю вивітрився із сучасної економіки. Економічні прагнення не мають цілі, досягнувши якої можна було б перепочити. У наш час ми вже знаємо лише зростання заради зростання, а якщо наш бізнес процвітає, це стає не приводом для перепочинку, а тільки стимулом до підвищення продуктивності[296]. Якщо ми сьогодні й віримо в якийсь відпочинок, то з зовсім інших причин. Ідеться про відпочинок втомленої машини, відпочинок для слабких та тих, хто не може впоратися з темпом. Тому не дивно, що сьогодні слово відпочинок не використовується (і стало словом майже лайливим), а його місце посіло слово відпустка. Нібито нас відпускають на відпочинок, нібито ми маємо проситися відпустити нас у свого начальства (чи в системи чи у нас самих?).

Чому ж ми не вміємо думати саме так замість того, щоб складати безкінечні «to do списки»? У нашого покращення, у економіки нашої цивілізації немає цілі, у якій нарешті можна було б перепочити, проголосити щось завершеною справою. Виконання одного завдання означає для нас негайно ж бігти робити щось інше. Ми не в змозі припинити ні виробляти, ні споживати; ми залежимо від зростання. Коли ж ми нарешті скажемо, що все готово?

Що збережено в пам’яті — то й правда, а що забулося — того й не було.

Проте ще з часів Сократа на цю тему відбуваються широкі дискусії: «Калікл позитивно ставиться саме до того, щоб у нас були потреби й вимоги, від одного твердження Сократа про те, що кому нічого не потрібно, той живе добре, його переповнює відраза. — “Так”, — відповідає, — “за таких умов найщасливішими були б камені й трупи”»

Кому потрібно небагато, той задовольняється малим і щасливий при цьому, йому не треба стільки гнути спину.

Коли, наприклад, наприкінці «Нікомахової етики» він веде суперечку з гедоністом Еудоксом, який «вважав, що насолода — це добро, бо, мовляв, ми бачимо, що всі дії, нерозумні й розумні, спрямовуються саме на нього», він говорить йому: «Здається, що ці пояснення всього лиш демонструють, що насолода теж є добром, проте не більше, ніж будь-які інші його частини»

При цьому він сам себе вважав стоїком. Сміт пропагує цей напрям античної філософії і захоплюється ним, бо стоїкам вдалося звільнитися від усіляких роздумів над корисністю

Написано: «Не хлібом самим буде жити людина». \ Біблія, Новий Завіт

Ми не можемо повністю позбутися зла — у цьому світі в нього є своя роль і потрібно стерпіти його існування. Якби ми почали викорінювати все зло на землі, таким чином знищили б і дуже багато хорошого зерна. Словами Фоми Аквінського, «якби ми перешкодили всьому злу, всесвіт би втратив дуже багато добра»

І хоча Фома Аквінський свідомий того, наскільки сприятливо впливає приватна власність на спокій у суспільстві, хороший порядок та мотивацію, він робить одну дуже важливу заувагу, яка стосується права на приватну власність: «У часи кризи все майно стає спільною власністю»

Так само як у фізиці ми знаємо кілька типів сили, з яких гравітаційна сила є найслабшою (порівняно з іншими силами майже непомітна), проте її дія поширюється на дуже великі відстані. Тобто гравітація подібна до благодійності (сharitas) в тому, що в обох випадках ідеться про слабку любов, яку складно помітити, особливо порівняно з іншими (бурхливими й сконцентрованими на одній чи двох особах). Проте так само, як і гравітаційна сила, charitas об’єднує в одне ціле великі об’єкти, у нашому випадку суспільства.

Античний поет Аристофан пише: Легенда старих часів говорить, Що будь-які наші прагнення, запальні й божевільні, Зрештою, суспільному добру сприяють

Тобто часом краще запрягти чорта в плуг, аніж з ним боротися. Замість того, щоб вкладати величезну енергію у боротьбу зі злом, краще використати його енергію для досягнення бажаних цілей; побудувати на бурхливій річці млин чи запрягти чорта у віз, як це зробив чеський святий Прокіп. Набагато мудріше й вигідніше рішення — знайти стихійним хаотичним силам розумне застосування, ніж марно намагатися їх приборкати, виконуючи сізіфову роботу. Нам про це прокляття зла добре відомо з тієї ж обмовки Мефістофеля Ґете: Я — той сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого

«Як гострить залізо залізо, так гострить людина лице свого друга»

«Краще двом, як одному, … і якби вони впали, підійме одне свого друга … А коли б хто напав на одного, то вдвох вони стануть на нього» (Еклезіяст 4:9-12)

«Триматися розуму, доки це можливо»

Навіть найгірші з цілого ланцюга допомагають економічному зростанню.

Облиште скарги: тільки дурник Будує добрий, чесний вулик. У зручностях світських щоб жити, бій вигравати, не тужити, і без пороку у крові? Утопія се в голові. Обман і розкіш, пиха й гордість потрібні, бо дають нам користь… Ні, щоб народ великим став, державу сильну збудував, порок він мусить конче мати. Бо жить в багатстві й панувати чеснота не поможе вам. І ті, вернути що захочуть чудесну, золоту епоху, діючи скромно, в чесноті — ковтатимуть лиш жолуді.

«У природі людини закладено, що чим краще їй живеться, тим більше вона незадоволена»

You can never get enough of what you don’t really need. U2, «Stuck in a moment»

«Залежність — це будь-що, що робить наше життя порожнім, хоча зовні виглядає, що це й є наповненням нашого життя»

«Справжньою винагородою стане радше радість від докладених зусиль, ніж від наслідного володіння… Призначення людини… прагнути досягти цілей, які віддаляються від неї швидше, ніж вона їх як індивід, чи навіть і ціле суспільство, готова досягти. Так життя (чи то вже свідомо, чи з вказівки самої людської натури) перетворюється достоту на сізіфів труд»

Так ми доходимо до ключового парадоксу: найбільша гордість економістів, що модель homo oeconomicus «включає всі можливості», тобто здатна пояснити абсолютно все, насправді б мала стати нашою найбільшою ганьбою. Якщо ми пояснюємо все терміном чи принципом, значення якого не знаємо, то варто було б запитати, що ж ми тоді пояснюємо.

Аристотель найбільшою людською слабиною вважав надмірність. Будь-яка риса характеру (і хороша), якщо її довести до екстремізму, стає шкідливою. Тож дуже сильна любов може перетворитися в задушливі ревнощі, здорове піклування про себе може перетворитися в нестерпний егоїзм чи нарцисизм, де все, окрім мене й моїх інтересів, утрачає легітимність.

Тоді як велика частина світу голодує, проблема нашої цивілізації — як наїстися і при цьому не наїстися. Ми вигадуємо знежирені вершки, масло без масла. Прибираємо зі своїх продуктів найпоживні-шу частину[799]. У цьому контексті доречними будуть також слова Ісуса: «Через те вам кажу: Не журіться про життя своє що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло?»

Ми не здатні належним чином розібратися в будь-чому, доки це не стає нашою фанатичною залежністю, доки цим не буде забита наша голова повністю — але потім, з іншого боку, нам складно бачити щось інше. \ Генрі Девід Торо

«goodness = what comes next»

Ідеться про парафраз афоризму винахідливого польського автора Станіслава Єжи Леца: «І хоч ми знаємо, що рухаємося в неправильному напрямі, проте компенсуємо цей недолік пришвидшенням».

«У кожної епохи є свої ілюзії. Наша ілюзія — це гарячкова й непохитна віра в силу процвітання»

Я хочу в хотінні жити Сучасні економісти мали би розглядати й це питання, оскільки сама ідея прогресу — меч, заточений з обох кінців. З одного боку, гонитва за прогресом уможливила справжній прогрес. Саме наше велике прагнення, наше набожне бажання зумовили те, що нам за останній час справді вдалося досягти такого великого росту, ми так сильно хотіли його й заради нього чимало працювали й стількома речами пожертвували. Проте, з іншого боку, лишається питання, чи стали ми більш задоволеними — і чи взагалі ми можемо досягти задоволеності: «Для тих, хто сьогодні вірить у прогрес, задоволення є небажаним»[838]. З об’єктивного погляду, ми живемо в найбагатший період в історії цієї планети. І все одно нам мало, багатство й добробут приносять з собою нові й нові проблеми.

Тайлер Дерден, головний герой роману «Бійцівський клуб», вимальовує modus vivendi споживацького суспільства: «Покоління працюють на ненависних їм роботах, щоби придбати те, що насправді їм не потрібно..»

Промовистою є цитата з «Чекаючи на Ґодо» Беккета»: Владімір: Треба так казати, навіть якщо це й не так. Естрагон: То що я маю казати? Владімір: Кажи: я радий. Естрагон: Я радий. Владімір: І я. Естрагон: І я. Владімір: Обидва ми раді. Естрагон: Обидва ми раді. (Мовчанка). А тепер, коли ми всі раді, що нам робити? Владімір: Чекати на Годо

Здається, існує два способи, як бути по-споживацьки щасливим: постійно нарощувати споживання (для досягнення однієї додаткової одиниці щастя нам потрібно якомога більше матеріалу для споживання) або ж усвідомити, що в нас усього вдосталь. І єдине, чого нам не вистачає, — це самої нестачі.

Якщо економіка втратить свою мету, єдине, що їй лишається, — це зростання. Зростання, яке не знає нічого іншого, окрім самого себе, тому що в нього немає жодної мети, на яку можна було б рівнятися. З цим пов’язано також відчуття непотрібності, безглуздості та безпритульності. Біг до мети відрізняється від бігу заради бігу. Якщо ми бігаємо ради самого бігу (jogging), то бігаємо по одному колу, у чому загалом немає нічого поганого, тільки потім не треба дивуватися, що ми нікуди не добігли.

«Повні труду всі речі, людина сказати всього не потрапить! Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням ухо»

Ключовий посил звучить так: змінити стиль водіння і не їздити на максимальній швидкості, натомість перейти на мінімальне споживання і поспішати досягти мінімальної заборгованості.

«Дуже часто наші чесноти — це ніщо інше, ніж переодягнені вади».

У розподілі праці порівняно просто визначити внесок кожного з учасників. Але визначити вину не так вже й просто, власне, майже неможливо. Адже у високоспеціалізо-ваному суспільстві зло може зародитися і непогано собі поживати в самих групах, міжпросторі цивілізації. Ніхто з учасників не робить зла свідомо, але все одно система продукує зло. Культура Старого Завіту намагалася розібратися з цим злом, що зароджується десь у сірих зонах суспільних інституцій, за допомогою щорічних символічних жертвоприношень. Взагалі не було можливості присудити вину певній людині, та все одно була потреба позбутися цього відчуття провини. Жертовним бараном, який раз і назавжди відкупить гріхи за всіх тих, котрі «не знають, що чинять», хто — «сліпі поводатарі для сліпих», у християнській традиції став розіп’ятий Ісус. У суспільстві, яке стає все більш комплексним, набагато простіше стати сліпим. Адже сьогодні ми навіть не знаємо (і, власне, нас це навіть не обходить), хто пошив сорочку, яку ми носимо й яку вважаємо своєю. І це лише простий приклад, ви лишень уявіть, якими сліпими ми можемо бути у набагато комплексніших соціальних взаємодіях.

Один з головних героїв запитує у свого друга, який тримає револьвер у руці й стріляє в людей: «Що з нами сталося? Що сталося з американською мрією? Здійснилася!»

Вірити в те, що примноживши чи удосконаливши свої аналітичні здібності, нам вдасться пізнати духа, мов той трикутник, — це настільки ж абсурдно, як вірити в те, що ми побачимо звук. \ Джордж Берклі

Майже всі реальні числа — ірраціональні. \ Wikipedia

У пізніші роки я ще детальніше досліджував ці правила: (1) використовуй математику радше як інструмент для запису, ніж як засіб для дослідження. (2) Почекай, якщо ти ще не готовий. (3) Переклади англійською мовою. (4) Додай приклади, які можна застосувати в практичному житті. (5) Спали математику. (6) Якщо ти не здатен виконати пункт чотири, забудь про пункт три. І останнього правила я дотримувався дуже часто… Я вважаю, що людина повинна намагатися не використовувати математику там, де чудово можна обійтися лише англійською мовою

Ми бачимо речі не такими, як вони є, Ми бачимо речі такими, якими ми є.

Author	Томаш Седлачек
Rate	★ ★ ★ ★ ★
ISBN	978-617-679-244-4
Lang	UA
Publisher	Видавництво Старого Лева