Про книгу:
“Атлант розправив плечі” – magnus opus Айн Ренд, який авторка писала впродовж 12 років, став її найгучнішим бестселером, одним із найвпливовіших художніх творів світової літератури. Згідно з даними опитування Бібліотеки Конгресу США, це друга після Біблії книга, яка змінила життя американських читачів. Три частини трилогії названі відповідно до основних законів логіки: “Несуперечність”, “Або-або, “А є А”.
У першій частині авторка знайомить читачів із головною героїнею Даґні Таґґарт, яка керує найбільшою в країні залізницею і прагне впровадити нові технології, щоб зробити свою бізнес-імперію ще сильнішою. У цьому їй допомагає Генк Ріарден – король металургії, а ще нафтовий монополіст Елліс Ваятт, що перетворює Богом забуту землю на промисловий рай. У їхніх руках – наймогутніші корпорації, що від них залежить доля країни. Вони – сучасні атланти. Їхня релігія – економіка, їхня відповідальність – тягар усього світу. Колись вони мріяли змінити життя суспільства, а тепер їм доводиться чути, що вся їхня праця лише помножує несправедливість. Що всім людям потрібні однакові права і можливості. Спершу атланти лише знизували плечима. Але настане той день, коли їм остаточно набридне тримати цей світ на своїх плечах.
Враження:
Знаю, що книгу часто люблять сварити за те “яка” вона, але мені подобається, іноді варто почитати щось таке для того, щоб надихнутися рватися вперед.
Книга на сайті видавництва: «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність» – Айн Ренд
| Author | Айн Ренд |
| Rate | ★ ★ ★ ★ |
| ISBN | 978-617-7388-41-7 |
| Lang | UA |
| Publisher | Наш Формат |
Highlights
Спершу атланти лише знизували плечима. Але настане той день, коли їм остаточно набридне тримати цей світ на своїх плечах. І вони підуть.
Таґґарт не відповів. Він мовчки вивчав сестру. Струнке тіло, що готове було впасти від утоми, підтримувала рівна і чітка лінія плечей, а самі плечі опиралися винятково на силу волі, виплекану усвідомленням власної правди.
Незабаром повернувся до роботи, постановивши, що біль – недостатня причина, щоб не працювати.
Захотілося раптом зустріти когось, побачити першого-ліпшого незнайомця, стати відкрито й безборонно, і мовити: «Поглянь на мене». Люди, подумав Ріарден, так само, як і я, спраглі радості, – спраглі миті, вільної від сірого вантажу страждань, такого незбагненного і недоладного. Він ніколи не міг зрозуміти, чому люди мають бути нещасні.
а він не мав хисту до балачок, де предметом розмови не була справжня суть питання. Тому він промовчав.
«Чого їм від мене треба? – думав Ріарден. – Чого вони хочуть?» Він ніколи нічого в них не просив. Це вони хотіли його втримати, вони висували претензії, що подавалися як вияв любові; але така любов обтяжувала його дужче за будь-яку ненависть. Він зневажав невиправдане співчуття, так само як незароблене багатство. Ці люди заповзялися любити його, геть не поцікавившись, за що він сам хотів, щоб його любили. Генк не розумів, якої реакції вони чекають від нього і чи їм узагалі залежить на його реакції.
Його провина полягала тільки в тому, що він заробив своє добро сам і ніколи не забував, що воно належить йому і лише йому.
Я старався, як міг, мені нема чого закинути
Не потрібно було доказів, додаткових запитань, пояснень; скупе словосполучення з вуст чоловіка, який знає ціну своєму слову, здатне було розв’язати складну проблему
Я був цілком альтруїстичний у проекті «Сан-Себастьян». Бо чинити згідно з власними інтересами – погано. Я не мав із цієї справи жоднісінького зиску. Бо хіба ж це не паскудно – працювати заради прибутку? Я працював не задля наживи, тому й зазнав збитків. Невже хтось заперечить, що мета промислового підприємства – забезпечити прожиття найманих працівників? Копальні «Сан-Себастьян» були щонайуспішнішим підприємством у промисловій історії. Ці рудні не давали міді, зате гарантували гідне існування тисячам працівників, які протягом усього життя не могли б створити того, за що отримували в мене добрі гроші за день необов’язкової роботи. Хіба не загальновизнано, що власник – це паразит й експлуататор, і що саме на найманих працівників лягає все навантаження, саме вони уможливлюють виробництво? Я нікого не експлуатував. Я не обтяжував копалень «Сан-Себастьян» своєю непотрібною присутністю. Я довірив це справді достойним людям. Я особисто не оцінював вартості цього підприємства, а доручив це гірничому майстрові. Він був не надто хороший фахівець, зате гостро потребував роботи. Адже панує думка, що, беручи людину на роботу, маєш враховувати не її кваліфікацію, а запити? Хіба не всі переконані: щоб отримати товари, достатньо їх просто потребувати? Я виконав кожну моральну заповідь нашого часу. Я сподівався на вдячність і не розумію, чому мене клянуть?
– Ви прагнете завоювати мою довіру? – Ні. Мені не подобається, коли мислять такими категоріями. Якщо людина діє чесно, вона не має потреби заручатися чиєюсь довірою – вистачить раціонального сприйняття її вчинків. Прагнути порожнього морального чеку можуть лише істоти з нечесними намірами і нечистим сумлінням; байдуже, визнають вони це чи ні.
«Обміркую все згодом, – подумав він. – Людина йде крок за кроком, вона не повинна зупинятися».
Журналісти, що зійшлися в конторі «Лінії Джона Ґолта», – це були молоді громадяни, яких навчали вважати, начебто їхня робота полягає в тому, щоб приховувати від світу правду. День у день вони виконували одне і те ж: були присутні як глядачі при черговій знаменитості, яка видавала фрази про суспільне благо, старанно сформульовані в такий спосіб, щоб позбавити їх будь-якого сенсу. Їхні щоденні обов’язки полягали в тому, щоб поєднувати слова у зручні комбінації, аж поки вони не починали складатися у послідовність, яка мала конкретне значення. Відтак вони просто не могли осягнути змісту жодної запропонованої розмови.
Вони завершили свою справу. І ніякого майбутнього зараз не існувало. Вони заробили своє теперішнє.
«Справжню легкість можна відчути, лише усвідомлюючи величезну власну значущість», – сказала вона колись Ріарденові. І хоч що означатиме цей день для інших, для Даґні з Генком його сенс полягав лише в них самих. Хай там що шукали б у власному житті всі решта, вони вдвох відчували саме те, чого так прагли.
Їй було невтямки, чому в кабіні почувається значно спокійніше, ніж у вагоні, – тут, де будь-яку несподівану перепону візьме на себе лобове скло і… її власні груди. Всміхнулася, бо розуміла відповідь: бачачи все на власні очі, почуваєшся в безпеці, – на відміну від сліпого відчуття руху в незнане, упокорення невідомій силі, що несе тебе вперед. Це найвеличніше щасті буття: не довірятися, а знати.
Спершу марення, а потім його фізична форма. Спершу думка, а потім цілеспрямований рух єдино можливою прямою до обраної мети. Чи перше без другого має бодай якийсь сенс? Хіба не аморально – жадати без руху чи рухатися без мети?
Через кожних півтора кілометри, біля стовпа, виростала нова постать. Це були і школярі, й зігнуті старі; всі озброєні абичим – від дорогих рушниць, до дерев’яних мушкетів. На головах – залізничні картузи. Серед них були і сини працівників фірми «Таґґарт…», і старі залізничники, які віддали дорозі все своє життя. Охороняти потяг вони прийшли з власної волі. І, пропускаючи повз себе локомотив, кожен виструнчувався і салютував своєю зброєю.
За світ, за землю, адже зараз вони здаються саме такими, якими і мають бути!
Там нічого і ніколи не стається. Саме з цим я і не могла змиритися.
Містере Таґґарт, ми були бідні, мов церковні миші, й нас це геть не бентежило. Саме цього я і не могла витримати – того, що насправді їм до всього байдуже. Вони й пальцем не хотіли поворухнути. Навіть сміття винести.
Даґні не здатна була прийняти дійсність, де змушують не обганяти посередностей, і від цього мозок закипав. Коли його примушуватимуть жодним чином не переганяти посередностей. Вона просто нездатна була існувати згідно з такими життєвими правилами, як «жити і не рипатися», «сидіти тихо і не намагатися вилізти зі шкіри», «не старатися зробити щось краще тільки тому, що від тебе на це ніхто не чекає»!
«Я не маю на це іншої ради», – думав Ріарден безсонними ночами. Він не вмів жити інакше, ніж платити за те, чого потребував, нічого не просити у природи, не розрахувавшись із нею власними зусиллями, не випрошувати нічого в людей, не розрахувавшись власною працею. «Де взяти іншу зброю, якщо вартість перестала вже нею бути?» – думав він.
Що може зробити мене щасливою? Це маєш сказати мені ти. Ти мав мене цього навчити. Я не знаю. Це ти повинен був створити моє щастя і подарувати його мені. Це був твій обов’язок і твоя відповідальність. Але ти не єдиний чоловік на цім світі, який не виконав своєї обіцянки. З усіх боргів од цього відректися найпростіше. Ти завжди вчасно оплатиш доставлену тобі партію руди. Та коли йдеться про життя… Ліліан узялася походжати кімнатою, жовто-зелені складки сукні вільними хвилями колихалися навколо її ніг. – Розумію, що такі претензії непрактичні, – вела вона далі. – У наших стосунках я не маю ні застави, ні доручення, не маю ні гармат, ані ланцюгів. Я не маю над тобою, Генрі, жодної влади. Запорукою є лише твоя честь. Ріарден дивився на неї, докладаючи неймовірних зусиль, щоб не відвести погляду від її обличчя, щоб бачити її… Щоб пережити це видовище.
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
А тут от мої соціальні мережі, чуєш, підпишись!
Відкрийте більше з gallery21
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.