Про книгу:
«Шлях до несвободи» — одна із найважливіших для українського читача книг Тімоті Снайдера, бо вона про нас, про історію, свідками й учасниками якої ми є тут і тепер. Це книжка про події, політичні фігури та глобальні ідеї, які приховані за цими подіями.
Тімоті Снайдер аналізує складні та драматичні трансформації в Росії, Україні, Європі та США від 2011-го до 2016 року. Серед головних подій — російські протести на Болотній площі в Москві, Революція Гідності в Україні, анексія Криму та вторгнення Росії на Донбас, криза біженців, Брекзит і перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США.
Тімоті Снайдер не лише ставить питання про те, чому ж ідея «кінця історії» була помилковою. Він доводить, як закладена в «кінець історії» неминучість, або ж, іншими словами, думка про те, що «ідеї не мають значення», могла докластися до створення сучасного політичного клімату.
Враження:
Гарна книга, а пишучи про неї зараз в березні 2025 розумію, що вона навіть краще настоялася і стала ще актуальнішою.
Книга на сайті видавництва: Шлях до несвободи. Росія, Європа, Америка
| Author | Тімоті Снайдер |
| Rate | ★ ★ ★ ★ ★ |
| ISBN | 978-617-95022-1-7 |
| Lang | UA |
| Publisher | Човен |
Highlights
«Твоє щастя — серед нещастя» — написав один із моїх друзів, і перше здавалося таким самим незаслуженим, як і друге.
У новому столітті американців та європейців вела оповідь про «кінець історії», яку я називатиму політикою неминучості, відчуттям, що майбутнє несе більше, ніж теперішнє, що закони прогресу відомі, що альтернатив немає, отже, насправді нічого особливо й не треба робити.
Манафорт допоміг йому сформувати для України «Південну стратегію», схожу на стратегію Республіканської партії у США. Вона полягала в тому, щоб наголошувати на культурних відмінностях, а політика стала про буття, а не про дії. У США це означало гру з невдоволенням білих: хоч ті й були більшістю, контролювали левову частку влади та багатств. В Україні гра полягала в перебільшенні труднощів, із якими стикаються російськомовні люди, хоч на той момент саме російська була мовою політики, економіки й тих, хто контролював ресурси країни.
11 грудня 2013 року загони спецпризначенців знову відправили на Майдан, щоб зачистити площу від протестувальників. І знову новини поширилися, і кияни всіх суспільних верств знову вирішили стати живим щитом перед кийками. Молода підприємиця згадувала, що її друзі «голилися та одягалися в чистий одяг на випадок, якщо тієї ночі загинуть».
Через шість днів двох учасників протестів застрелили, а третього, викраденого, знайшли мертвим. Із погляду суспільств, скажімо, Сполучених Штатів чи Росії, де значно більше насильства, складно усвідомити, що означали ці три смерті для українців. Звісно, масові вбивства снайперами через чотири тижні затьмарять ці перші смерті. Російське вторгнення до України через п’ять тижнів принесе стільки кровопролиття, що, здавалося би, складно і пригадати, з чого почалися вбивства. Втім, на думку суспільства, саме вони були нестерпним порушенням елементарних норм пристойності. В останній тиждень січня навіть ті громадяни України, які раніше не підтримували протестів, з усієї країни вирушили на Майдан.
Втім учасники й учасниці протестів не хотіли миритися з тим, що їм пропонували: насильством, яке призведе до життя, де серед безмайбуття блукатимуть потерчата нездíйсненого.
В Україні мова — не демаркаційна лінія, а спектр. Якщо й можна дивитися на мову, як на демаркаційну лінію, то лише на таку, яка пролягає у людей всередині, а не поміж людьми.
свобода вимагає відповідальності.
Нам не потрібен ваш дозвіл! Ми ні про що не проситимемо! Ми вас не боїмося! Ми все зробимо самі
«Ті, хто відмовляються від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ані свободи, ані безпеки».
Шизофашизм був тільки однією із суперечностей, що вийшли на яв навесні 2014 року. Відповідно до російської пропаганди, українське суспільство аж кишіло націоналістами — але нації в Україні не було; Українська держава була репресивною, і при цьому не існувала; росіян змушували розмовляти українською — але такої мови, звісно, теж не було. Глазьєв долав ці суперечності, киваючи на Захід.
Єдиними невразливими до викриттів політиками є ті, хто контролює чужі таємниці, або ті, чия публічна поведінка така безсоромна, що шантажем їх не спантеличити.
«Це — не любов. Це — зґвалтування». Інтернет трохи нагадує це оповідання. Він багато про нас знає, але взаємодіє із нами, не унаявнюючи цього. Він поневолює нас, пробуджуючи наші найгірші дикунські імпульси, щоб із них користали інші.
Щоб позбутися чарів неминучості, нам потрібно побачити себе такими, як ми є: в історії пліч-о-пліч з іншими, а не на якомусь особливому шляху.
Щоб спробувати вирішити проблему прірви можливостей між бідними і багатими, відновити можливості соціальних покращень і, відповідно, відчуття майбутнього, необхідно бачити в американцях громадянок і громадян, а не конфліктні групи.
Переживати руйнування — це бачити світ вперше. Ми —спадкоємці світового порядку, який збудували не ми, а тепер нам доводиться спостерігати за занепадом, якого ми не змогли передбачити.
Історія втрати слугує відновленню.
Ми потрапляємо у світ, якого не обираємо, тож потребуємо рівності, щоб наші помилки навчали нас, а не озлоблювали. Тільки колективні публічні політики можуть створювати громадян із впевненістю особистостей. Нам, особистостям, варто зрозуміти, що саме треба робити: разом і поодинці. Ми можемо долучитися до демократії: з тими, хто голосували колись, і з тими, хто голосуватимуть потім. Цим ми створимо принцип правонаступництва й відчуття часу. Забезпечивши це, збагнемо, що наша країна — одна з багатьох, зрозуміємо, чому потрібна інтеграція, і зможемо вибрати, на яких умовах інтеграція відбудеться. Чесноти підкріплюють одна одну, але це не відбувається автоматично. Будь-яка гармонія потребує, щоб відповідно до чеснот діяли люди, щоб нове ненастанно підкріплювало старе. Без новизни чесноти помирають.
Тотальна недовіра щодо будь-якої влади — це наївність щодо конкретної влади, яка відчитує емоції і ширить ще більше цинізму. Шукати правду — означає прокладати шлях до індивідуальності між покірністю і самовдоволенням.
Правдою інтеграції є те, що жодна країна не встоїть самотужки.
Втім маю визнати, що мене надихнуло вперте бажання інших працювати.
За цю книгу та помилки в ній повністю відповідальний я.
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
А тут от мої соціальні мережі, чуєш, підпишись!
Відкрийте більше з gallery21
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.