Враження:
Ну, книга ок, але хайп довкола неї переоцінений
Про книгу:
Після війни, прозваної джигадом Муад’Діба, Пол Атрід посідає імператорський трон і запроваджує новий, фрименський, лад. Здавалось би, нарешті як на Дюні, так і в Галактиці повинні запанувати мир і спокій. Проте колись могутні, а тепер позбавлені влади династії жадають реваншу. Їм відомі слабкі сторони Імператора — його дар передбачати майбутнє, яке, на жаль, він не може змінити. Месії Дюни зостається тільки одне — бути Месією до кінця.
Книга на сайті видавництва: «Месія Дюни» – Френк Герберт
| Author | Френк Герберт |
| Rate | ★ ★ ★ ★ |
| ISBN | 9786171261945 |
| Lang | UA |
| Publisher | Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля” |
Highlights
Логічність не є необхідним атрибутом Усесвіту.
Пол запитував себе, чого ж насправді шукали прочани? Вони кажуть, що прямують до святого місця. Але ж мусили знати, що ніде у Всесвіті немає Едемського джерела, не існує Тупайле для душі.
«Чотири є речі, яких неможливо приховати, — кохання, дим, вогненний стовп і людина, що йде відкритим бледом»
Усвідомивши свою наготу, Алія хотіла було щось на себе накинути, а тоді вирішила, що це смішно. Побачене очима з пам’яті не зітреш.
Мудрий муж творить себе, а дурень живе лише для того, щоб померти.
Я сказав йому, що витримувати себе самого, можливо, найскладніша задача у Всесвіті.
Не можна найняти ментата чи якийсь інший інтелект, аби він розв’язав її замість тебе. Тут не допоможуть ні приписи, ні виклики свідків. Жоден слуга — чи послідовник — не перев’яже тобі рани. Перев’язуй сам або спливай кров’ю на очах у всіх.
«Плоть поступається, — подумав він. — Вічність забирає своє. Наші тіла ненадовго сколихнули ці води, ледь сп’янівши, станцювали танець перед любов’ю до життя й любов’ю до себе, віддали належне кільком дивним ідеям, а тоді піддалися знаряддям Часу. Що ми можемо про це сказати? Я трапився. Мене нема… але я трапився».
Не проси в сонця милосердя.
Незалежно від того, наскільки екзотичною є людська цивілізація, незалежно від рівня розвитку суспільного життя чи складності машинно-людської взаємодії завжди з’являються інтерлюдії єдиновладдя, коли рух людства вперед, саме його майбутнє визначаються порівняно простими діями окремих осіб.
Жадаючи, вони втрачають дійсність.
— Знаю, коли нам слід іти, — відповів Біджаз. — На таке небагато людей здібні. Настав час закінчень — і це добрий його початок. Починаймо йти, Усулю.
— Будеш зі мною добрим, Усулю? — спитав Біджаз. — Я ж особистість, ти це знаєш. Особистості мають багато подоб і розмірів. Це лише одна з них. Щодо м’язів, то я слабкий, а от щодо рота — дужий; легко мене прогодувати, але дорого наповнити. Спорожнюй мене, скільки хочеш, однаково залишиться більше, ніж запхнули туди люди.
Піти, Усулю, означає когось минути, так? І той хтось мусить проминути. Дамо минулому минути.
Не бійся мене, моя Сіхає. Забудь усі таємниці й думай про кохання. У коханні нема таємниці. Воно походить із життя. Чуєш це?
У нас ціла вічність, кохана. — Це ти маєш вічність. А я — лише теперішнє. — Це і є вічність.
«Хіба можна бути впевненим у тому, що лише ймовірне?» — міркував він. Його свідомість несла тягар безліку спогадів про незбуте. На кожну хвилину дійсності припадали незліченні проекції, миттєвості, яким ніколи не судилося втілитися. Його невидиме «я» пам’ятало фальшиві минулі, а їхній тягар інколи загрожував розчавити сьогодення.
Алія торкнула листа, зазнавши дивного відчуття взаємного контакту. Цей аркуш паперу тримала в руках її мати. Власноруч написаний лист — річ геть архаїчна, але настільки сердечна й приватна, як жоден інший спосіб зв’язку.
Ти не зможеш примусити мене вбити Муад’Діба. — Чув я, як кажуть у Бене Ґессерит, — відповів Біджаз, — що немає нічого сталого, нічого незмінного, нічого тривкого у всьому Всесвіті. Ніщо не залишається навічно в тому ж стані, бо кожен день, а інколи кожна година приносять зміни.
Як легко було прийняти зрозумілі міркування за правильні!
Спіткнувшись, — промовив він, — можна повернути рівновагу, якщо перестрибнути через те, об що спіткнувся.
Дзен-сунітський підхід до пологів, — сказав, іще більше її підганяючи, — це чекати в стані найбільшого напруження, не ставлячи собі жодної цілі. Не змагатися з тим, що має трапитися. Змагатися — це готуватися до поразки. Не спокушатися здобуттям цілі. Так здобудеш усе.
Ми не тікатимемо, — промовив Пол. — Ми підемо з гідністю. І зробимо все, що мусить бути зроблено.
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
А тут от мої соціальні мережі, чуєш, підпишись!
Відкрийте більше з gallery21
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.