“Історії та війни” – Юрій Гудименко

Про книгу:

Юрій Гудименко (нар. 1987) — український політичний діяч, лідер Руху «Демократична Сокира», у минулому — блогер, телеведучий, публіцист. Після російського вторгнення вступив до лав ЗСУ, сапер, був поранений.

«Це не зовсім звичайна книга. Тут немає сюжету, немає персонажів, які затримуються надовго. Це — збірка текстів, промов, історичних нарисів, які я писав і пишу донині. Тут є смішні тексти і тексти несмішні, є слова, які я писав у доброму гуморі й ті, які я писав у шпиталі, не бувши певен, що колись встану на ноги. Є навіть тексти, за які мені соромно, але вони все одно будуть тут, у книзі, тому що я їх говорив і я їх написав» (Ю. Гудименко).

Враження:

Люблю цю книгу за такий впізнаваний вайб пана Юрія, чудова

Книга на сайті видавництва: Історії та війни

Author	Юрій Гудименко
Rate	★ ★ ★ ★ ★
ISBN	978-617-551-387-3
Lang	UA
Publisher	“Фоліо”

Highlights

…І зайняв Ґілеад йорданські переходи до Єфрема. І сталося, коли говорили Єфремові втікачі: Нехай я перейду, то ґілеадські люди йому говорили: Чи ти єфремлянин? Той казав: «Ні». І казали йому: «Скажи-но “шиболет”». А той казав: «сиболет», бо не міг вимовити так. І хапали його, і різали при йорданськім переході… Книга Суддів, 12:5-6 Коли Їфтах, один із суддів ізраїльських, зібрав жителів Ґілеаду на битву з єфремлянами і розбив їхнє військо, він зрозумів, що перемога в битві ще не є перемогою у війні. Єфремляни могли розійтись навколишніми землями, змішатись із місцевим населенням, і через роки знову загрожувати його країні. Тому Їфтах наказав воїнам перекрити всі переправи через річку Йордан. І коли брудні, напівголі, і тому абсолютно однакові люди підходили до його воїнів і просили дати їм переправитися річкою, воїни вимагали від них сказати «шиболет» — на івриті це означає «потік», «течія». Єфремляни вимовляли «шиболет» як «сиболет» і вмирали, зарубані ґілеадськими солдатами на березі Йордану. У єфремському діалекті, на відміну від ґілеадського, не було звуку «ш». А в Їфтаха не було іншої можливості відрізнити ворогів від одноплемінників. Новаторський підхід Їфтаха до лінгвістики настільки вразив сучасних вчених, що вони визнали його одним із перших соціолінгвістів-експериментаторів

безодня усміхнеться нам у відповідь, коли зрозуміє, що ми кличемо її на танець

Тому я, звісно, радий тому, що вже другий рік поспіль Україна не бачить у телеекранах цей «символ Нового року».«Іронію долі», звісно, треба показувати — але не старим людям, які ностальгують, які промиватимуть мозок дітям та онукам, а школярам на уроках. А потім, для розмаїття, показувати американські різдвяні фільми.Наприклад, «Один удома». Сім’я летить у Париж, нездійсненну мрію радянських інженерів, забуваючи (випадково, без алкогольних причин) вдома дитину. Дитина бере на себе відповідальність за будинок, заманює грабіжників у дотепні пастки і передає їх поліції, паралельно налагоджуючи життя своєму старенькому сусідові. Рівень відповідальності восьмирічного американця приблизно на мільйон відсотків перевищує аналогічний показник тридцятишестирічного радянського імбецила Лукашина

Що робитиме в такій ситуації уряд миролюбного священника? Правильна відповідь: те, що повинен — і хай буде, що буде. І було, що було

Українці йти не збиралися. Августин Волошин проголошує державну незалежність Карпатської України. Парламент Карпатської України — Сойм — приймає конституцію країни, затверджує прапор країни (синьо-жовтий), гімн («Ще не вмерла») та герб — синьо-жовто-білий, із золотим тризубом та червленим ведмедем. Священник Волошин, уже президент Карпатської України, у пошуках останнього шансу звертається до Гітлера, як глави незалежної держави — із проханням взяти Карпатську Україну під протекторат та зберегти її незалежність. Рейх відмовляє. Угорський уряд пропонує уряду Карпатської України добровільно увійти до складу Угорщини. Уряд України категорично відмовляється: капітуляції не буде. Дипломатія закінчилася. Тепер залишається лише вбивати… та вмирати. Самі українці це чудово розуміли. Михайло Колодзінський, голова штабу «Карпатської Січі», сказав при всіх: «Коли немає розумного виходу з важкої ситуації, треба вміти померти героїчно, щоб така смерть була джерелом сили для майбутніх поколінь». Він знав, що казав, і знав, що робити далі. До смерті Михайлу Колодзінському залишалося кілька днів… …Українці йдуть у бій без шансів. Вони вбивають та вмирають на своїй землі. І роблять це майстерно.

Хаос, пройоби та хардкор — ось і вся історія

Дві долі. Два українці. Двоє старших у групах, які поставили два символічні прапори під час однієї з найтрагічніших воєн в історії людства. Сорок дев’ять зірок на прапорах. А українців лише двоє. Прапори чужі. Не було серед них синьо-жовтого. Але ж українці були. Були у більшості армій, що воювали. На всіх боках. На всіх континентах. Така вже у нас мирна нація, так. Спіть спокійно, Берест і Стренк. Незабаром День пам’яті. І ми пам’ятаємо.

…Таксисти, які зроду нічого не слухали, крім російського шансону, співали український гімн. Так, це наша нація. Ми не ельфи, ми люди. Ми не ідеальні. Ми регулярно помиляємось, ми не дуже розумні (як і всі гомо сапієнс), ми ще не відійшли від багаторічного соціалізму і багато хто з нас впевнений, що бути багатим погано, а успішним соромно. У нас безліч недоліків. Ми часто не бачимо за деревами лісу, ми сповнені забобонів, ми з заздрістю і здивуванням дивимося на світ, який не знав лівацького терору — і водночас підозрюємо його в чому завгодно. Ми не ідеальні. Ми просто живі люди. Ми — українці. Волею історії, ми посіли місце на кордоні між цивілізацією та її ворогом. Ми дивні, ми досить небезпечні і, загалом, досить неприємні люди. Але ми тут. Це наше місце — в історії та на карті. І ми відрізняємо добро від зла. І більшість із нас виявилася достатньо розумними для того, щоб зрозуміти, що ми і зло — дуже різні. Не відразу. Не за мить. Великою кров’ю. Але швидше за багатьох інших людей і народів. Путін думає, що він розумний. Але він дурний. До розстрілу Майдану, до захоплення Криму, до «референдумів», до Одеси, до Іловайська та до Донецького аеропорту в Україні було більше населення, але менше українців. Путін окупував частину нашої землі та взяв частину народу в полон, але українців, як це не парадоксально, побільшало. Ми прокинулися. Ми розплющили очі. Ми згадали, що ми тут господарі, і що це наша земля. Ми хочемо робити помилки, але свої. Бути незадоволеними — але своїми. Зносити та призначати — своїх. Хто закриє нам очі, окрім часу та смерті?

З кінця зими та всю весну історичні дати йдуть одна за одною. Розстріли та штурм Майдану, втеча Януковича, окупація Криму, захоплення будівель у Донецьку та Луганську, «яєчна неділя» у Запоріжжі, і ось річниця кривавої російської провокації в Одесі. Я пам’ятаю українців до Майдану та бачу їх зараз. Ми змінилися. Нас побільшало.Так, побільшало, бо чимало з тих незрозумілих, сірих космополітів, чи то росіян, чи то українців, чи то радянських людей, які не почувалися ніким і не замислювалися про це — тепер українці. Замислилися — життя змусило — про різницю між українцями та росіянами. Зрозуміли цю різницю. Частина пішла воювати за свою — вже свою! — землю. Багато волонтерили і допомагали армії. Путін хотів влаштувати «російську весну» — але влаштував «український світанок». Кількість перейшла в якість. Не завжди і не скрізь — але багато українців прокинулися. Дуже багато. Тіні перетворилися на громадян.Старі-нові символи увійшли в їхні тіла, як дух у мертвого голема.Ті, хто рік тому казав, що ми і росіяни один народ, вішав на плече автомат із двоколірною стрічкою. Аполітичні та анаціональні жінки-крамарки носили воду

Нас чекає темний час. Але я вірю, що ми пройдемо його із світлом в серці. Нам немає чого боятися. Нехай це буде банально, але ми на боці правди, світла і прогресу. І ми не одні. Це важливо, як ніколи. Історія — це завжди про випробування. І цього разу ця Історія — вона про вас. Про нас. Про Україну. Ми пройдемо це випробування гідно. Хоча б тому, що вибору у нас немає. Зараз дійсно темні часи. Але день настане. 19 лютого 2022 року, Київ

Сходить сонце. Зараз — найтяжчий день вашого життя. Але сонце зійшло.

Щоб було зрозуміло, у нас зараз багато резервів, багато людей, багато бажання помститися. За все. За старе і за нове. За острів Зміїний. За загиблих мирних. За Київ у вогні. За Херсонську, Чернігівську, Харківську, Сумську, Запорізьку землю. За все. І ми це зробимо.

Запам’ятайте нашу країну такою, як зараз. Несамовиту в любові, несамовиту від ненависті. Об’єднану у єдиний організм, у єдине серце з сорока мільйонів сердець, серце з опіками Маріуполя, Херсона, Мелітополя, серце з рубцями Волновахи і Бучі, серце, що завмирає Черніговом і Харковом, Києвом і Миколаєвом, але б’ється, б’ється, б’ється — за себе і за кожного з них. Артерії волонтерських ліній, вени ліній оборони. Рубці від ракетних ударів. Єдине серце людей, бо країна — це люди, і зараз ми вже трохи більше, ніж люди. Ми українці, що захищають своє. Після перемоги ми обов’язково пересваримось, переділимось, пере-пере-пере. Ми знову станемо сорока мільйонами окремих сердець. Але зараз ми — єдине.Запам’ятайте, вженіть у пам’ять цей момент. Тому що слово «єдність» потім буде звучати фальшиво. Ось єдина Україна. Страшна і красива у гніві. A terrible beauty is born. 14 березня 2022 року, Київщина

Вірте в ЗСУ. Допомагайте ЗСУ. Не заважайте ЗСУ. І ЗСУ не підведуть.Зібрали, блядь, соплі з підлоги, спитали себе «Що я можу зробити, щоб покращити ситуацію?», не знайшли в переліку «нити в соцмережах» і пішли їбашити. Все просто. І все складно водночас.Їбаште, котики.Їбаште, як в останній день, тому що ані я, ані ви не знаєте, коли цей день наступить.Давайте, рідні. Поводьтеся погано. Ви вмієте. Я знаю

Вони прийшли вбити всіх нас. Щоб цього не сталося, ми повинні вбити всіх їх. Дуже проста математика.Або/або. Або ми, або вони. Саме тому «ми» — це ціла нація. І кожен із нас має долучитися. І задавати собі питання: «Що саме я сьогодні зроблю, щоб вбити їх усіх?» Кину донат на ЗСУ? Супер! Відвезу щось на фронт? Чудово! Попрацюю як слід, щоб працювала економіка? Круто! Напишу пост у фейсбук, про те що все пропало? Ні, якась хуйня, не треба так.Ну, логіку ви зрозуміли.

Якби у мене спитали, як має виглядати пам’ятник загиблим героям цієї війни, то я б намалював один з київських пагорбів, на вершині якого встромлено в землю величезний меч, схожий на хрест. А з місця, де лезо входить у землю, немов у рану, стікає вниз по схилах склонах вода, яку світло фарбує у темно-червоний колір. Щоб всі прийдешні покоління бачили ціну землі, з якої стікає, не припиняючи, червона кров.

I am the master of my fate, I am the captain of my soul

І хай усе палає

🟠 Донат? Донат!

Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.

🛸 Дронопад

🔪 RUSORIZ

🫶 “АЗОВ.ONE”

Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту

♥️ на кохве з курасаном класового розриву