“Джерело” – Айн Ренд

Про книгу:

Роман «Джерело» Айн Ренд — світовий бестселер, вперше опублікований у 1943 році в США. На сьогодні ця книжка вважається одним із найвідоміших творів американської літератури. За романом 1949-го року був знятий однойменний фільм, сценарій до якого написала сама Ренд, а головну роль зіграв Гарі Купер.

Уявіть, що ви народилися у першій половині ХХ століття в США і раптом виявили, що люди, маючи радіо, газети, кораблі та літаки, досі живуть у будинках, зведених у грецькому стилі. Вони не сприймають нічого, крім фронтонів, химерних статуеток, карнизів та колон Відмовляються бачити прогрес. Саме в такій ситуації опиняється головний герой роману — талановитий архітектор Говард Рорк. Він навіть не намагається відкрити оточенню очі на абсурдність ситуації, а просто виконує свою роботу. Таких як він — тих, хто має власну думку — суспільство кличе егоїстами, вважає «хворими» і неправильними. Перед ним зачиняють двері і всіляко намагаються виштовхнути подалі від епіцентру архітектурного життя. Що ж вчинить герой та чи справді бути егоїстом погано?

Враження:

І хоч я знаю, що Ренд часто хейтять за її творчість тим не менше мені книга подобається, тож як є

Книга на сайті видавництва: Книга «Джерело»

Author	Айн Ренд
Rate	★ ★ ★ ★
ISBN	978-617-7279-55-5
Lang	UA
Publisher	Наш Формат

Highlights

Кожна форма має власний сенс. Кожна людина створює власний сенс, форму і призначення. Чому ж так важливо, що робили інші? Чому стає священним факт «не бути собою»? Чому кожен має рацію, тільки б не ти? Чому голос більшості заступає істину? Чому істина стала простою арифметичною дією, до того ж — лише додаванням? Чому все перекручують, аби чомусь там відповідати? Має бути якась причина. Я не знаю її. Ніколи не знав. Хотів би я зрозуміти!

Розумієте, — спокійно мовив Рорк, — я маю, скажімо, шістдесят років життя попереду. Більшість цього часу мине за працею. Я обрав справу, яку хочу робити. Якщо не знайду в ній радості, то приречу себе на шістдесят років тортур. А я можу знайти радість тільки тоді, коли виконую роботу в найкращий можливий для мене спосіб. Найкраще — це справа стандартів. І я встановлюю власні. Я нічого не успадкував. Я стою наприкінці традиції. А можливо, я стою на її початку.

Існує практичний бік роботи архітектора, над яким варто поміркувати. Архітектор не працює сам по собі. Він лише маленька частинка великого соціального цілого. Співпраця — це стрижневе слово у всьому сучасному світі й у професії архітектора зокрема.

Але я не збираюся будувати, щоб мати клієнтів. Я збираюся мати клієнтів, щоби будувати.

Я не збираюся нікого примушувати. Ті, хто потребують мене, самі прийдуть.

Вам однаково, що думають інші — це можна зрозуміти. Але ви навіть не намагаєтеся змусити їх думати по-вашому? — Ні. — Але це… це жахливо. — Справді? Можливо. Не можу сказати.

Якщо ти запитуєш моєї поради, Пітере, — нарешті відповів він, — ти вже припустився помилки — запитуючи в мене, запитуючи в інших. Ніколи не радься з людьми. Тільки не про роботу. Хіба ти сам не знаєш, чого хочеш? Як ти можеш терпіти незнання?

Тоді я цього не знав. Але це тому, що я ніколи не вірив у Бога. — Припини, говори по суті. — Тому що я люблю цю землю. Це все, що я люблю. Мені не подобаються форми предметів на цій землі. Я хочу їх змінити. — Для кого? — Для себе. — Скільки тобі років? — Двадцять два. — Коли ти це почув? — Я такого не чув. — У двадцять два роки люди так не розмовляють. Ти ненормальний. — Можливо. — Це не комплімент. — Я розумію

Ти отримала мою телеграму? — О так, дякую. — Ти не хочеш дізнатися, як мої справи у місті? — Авжеж. Як твої справи? — Слухай, тобі це геть нецікаво! — О ні, мені цікаво! Я хочу знати про тебе все. — Чому ж тоді не питаєш? — Ти сам розповіси, коли захочеш. — Тобі це не дуже важливо, адже так? — Що саме?

Знаєш, ти дурненька, Кеті. Твій метод просто жахливий. — Мій — що? — Твій метод. Не можна отак безсоромно казати чоловікові, що ти майже шаленієш від нього. — Але це так. — Ти не повинна цього казати. Чоловіки не цікавитимуться тобою. — Я й не хочу, щоб мною цікавилися чоловіки. — Але ж мені ти хочеш подобатися? — А хіба я тобі не подобаюся? — Подобаєшся, — сказав він, притискаючи її до себе. — Страшенно. Я ще більший дурень, аніж ти. — Тоді все гаразд, — сказала вона, пестячи пальцями його волосся, — правда?

Він мав своєрідне відчуття свободи — її присутність завжди звільняла його від тягаря, якого він не міг визначити, — він був сам і він був собою. Усе, що зараз було для нього важливо — відчувати під рукою її шорстку бавовняну сорочку

Він багато не говорить на цю тему, каже лише: «Бог створив слона для важкої праці, а комара — щоб літати, і зазвичай небажано експериментувати із законами природи, але якщо ти хочеш спробувати, моя люба дитинко…». Насправді він не заперечує, це я повинна вирішити, але…

Він вийшов від неї за дві години, почуваючись просвітленим, очищеним, щасливим, забувши про свої страхи, забувши про Тухі та Франкона.

Я хочу про це говорити… Говарде, наступної весни виповниться три роки, відколи ти тут. Здається, минуло значно більше часу. Чи навчив я тебе чогось? Я скажу тобі: я навчив тебе багато чого і нічого. Ніхто не може нічого тебе навчити, принаймні — не твою внутрішню сутність. Те, що ти робиш — це твоє, не моє, я можу лише навчити тебе робити це краще. Я можу дати тобі засоби, але мета — мета твоя власна. Ти не станеш маленьким слухняним школяриком, що будує анемічні дрібнички у ранньому якобінському чи пізньому камеронівському стилі. Ти станеш… якби ж я міг дожити, щоб побачити це! — Доживете і побачите. І ви це знаєте.

«Обов’язкове чтиво для кожного, хто претендує називатися інтелігентною людиною». З’ясувалося, що на це звання чимало претендентів. Читачі отримали ерудицію без навчання, авторитетність без витрат, судження без зусиль. Було приємно дивитися на будинки і критикувати їх із виглядом фахівця, пригадуючи сторінку чотириста тридцять дев’яту; провадити мистецькі дискусії й обмінюватися тими ж цитатами і з того ж таки розділу.

це не бізнес і не кар’єра, це хрестовий похід і посвята щастю, що виправдовує земне існування».

Він цілісний. У цьому світі не так уже й часто бачиш досконалість у будь-якому сенсі, правда? А він саме такий. Цілковита досконалість. Інші — такі незакінчені, розламані на стільки багато різних частин, що не пасують одне до одного. Лише не Тухі. Він монолітний. Інколи, коли я злюся на цей світ, то знаходжу втіху в думках, що все гаразд, що за мене помстяться, що цей світ дістане те, на що заслуговує — тому що існує Еллсворт Тухі.

Твій будинок продиктовано його власними потребами. Ті, інші будинки, продиктовано потребою створити враження на інших. Головний мотив твого будинку — це власне сам будинок. Головний мотив інших — це глядачі.

Вона ніколи не робила нічого такого раніше, але виходило в неї досконало. Домінік уміла діяти — уміння, яке здавалося невідповідним до її зовнішності. Вона не мала нічого проти нового середовища; їй було байдуже до нетрів, так само як було байдуже до світських віталень.

Якщо я правильно второпав, ти критикуєш людство загалом… — Знаєш, це така специфічна річ — наше уявлення про людство загалом. Усі ми маємо щось на кшталт уявної яскравої картинки в голові, коли кажемо це, щось таке поважне, величне й суттєве. Та насправді все, що ми знаємо про людство — це люди, яких ми зустрічали в своєму житті. Поглянь на них. Чи ти знаєш когось, хто створює враження видатної та гідної людини?

Чого ж ти хочеш? Досконалості? — Або нічого. Отже, ти бачиш, я погоджуюся на ніщо. — Це не має сенсу. — Я погоджуюся лише на одне бажання, що його справді можна собі дозволити. Це свобода, Алво, свобода. — Що ти називаєш свободою? — Нічого не просити. Нічого не очікувати. Ні від чого не залежати.

Я знаю, що ти недодумався. У цьому й річ. Ти егоцентричне чудовисько, Говарде. А найжахливіше те, що ти абсолютно цього не усвідомлюєш. — Це правда.

Бо краса людського тіла у тому, що в ньому немає жодного м’яза, який не слугує своєму призначенню; немає жодної даремної лінії; бо кожна його деталь відповідає ідеї людини та її життя.

Я не… ненавиджу нікого більше… тільки Ґейла Вайненда… Ні, я ніколи його не бачив… Але він уособлює… все найгірше у світі… тріумф… непохитної вульгарності…

Кожна самотність є вершиною.

Усе з однаковим смаком. Вони були пискляві та крикливі, але, зрештою, ніякі.

Я навіть не намагатимусь пояснити вам, як сильно хочу отримати цей проект, — сказав Рорк наприкінці їхньої першої розмови. — Але шансів, що я його отримаю, немає. Я можу доходити спільної мови з окремими людьми. Але не вмію домовлятися із групою. Жодне правління ще не найняло мене — і гадаю, цього й не станеться. Кент Лансінґ усміхнувся. — А ви колись бачили правління, яке щось вирішує? — Що ви маєте на увазі? — Лише це: ви колись бачили правління, яке щось узагалі вирішує? — Але ж вони існують і діють. — Та невже? Знаєте, були часи, коли всі вірили, що земля пласка. Було б цікаво поміркувати про природу та причини людських ілюзій. Колись я напишу про це книжку. Вона не стане популярною. У ній буде розділ про правління. Розумієте, їх не існує.

Щоб сказати: «Я кохаю тебе», спочатку треба навчитися вимовляти «я»

Моя справжня душа, Пітере? Вона справжня, лише коли незалежна — ти це зрозумів, правда? Вона справжня, коли вибирає завіси й десерти — твоя правда — завіси, десерти, релігії, Пітере, і форми будинків. Але ти цього ніколи не хотів. Тобі потрібно дзеркало. Люди хочуть, щоб навколо них були лише дзеркала. Щоб віддзеркалюватися і віддзеркалювати. Ти знаєш, це наче безсенсовна безкінечність у двох дзеркалах, повішених одне навпроти одного у вузькому коридорі. Зазвичай у готелях найвульгарнішого штибу. Віддзеркалення віддзеркалень і відлуння відлунь. Немає початку і немає кінця. Немає центру і немає мети.

Він винаймав майстерню — величезне, неохайне приміщення в старому будинку. Вона зауважила зміни від часу своїх останніх відвідин. Кімната стала веселіша, наче хтось довго стримував подих і нарешті вдихнув на повні груди. Вона побачила вживані меблі, східний килим рідкісної текстури та чуттєвих кольорів, агатові попільнички, скульптури з історичних розкопок — усе, що він хотів мати, й отримав завдяки раптовому везінню з Вайнендом. Стіни над цим веселим безладом здавалися на диво голими. Він не придбав жодної картини. У студії висів лише один ескіз — оригінальне Роркове креслення храму Стоддарда.

Ішлося про змагання без часових рамок, боротьбу двох абстракцій, ідей, одна з яких створила храм, друга уможливила цю п’єсу; дві сили зненацька оголилися перед нею у простому твердженні, дві сили, що воювали між собою від початку світу. Кожна релігія знала про них — завжди були Бог і диявол, ось лише люди часто помилялися щодо вигляду їхнього диявола — він був не один, він не був великим, він був ними всіма, брудними й нікчемними.

«Я дихаю для власних потреб, задля живлення мого тіла, задля виживання… Я даю тобі не жертву і не співчуття, а моє власне еґо й мої сокровенні потреби…»

Ні. Я ненавиджу некомпетентність. Імовірно, це єдине, що я ненавиджу. Але це не викликає в мене ні бажання керувати людьми, ні бажання навчити їх чогось. У мене було тільки одне бажання — робити свою роботу по-своєму і дозволити розірвати мене на шматки, якщо це необхідно.

Щоранку приходив на роботу, сповнений завзяття. Але за годину ловив себе на тому, що розглядає стики панелей, подумки декламуючи дитячі віршики. Це була не нудьга, не задоволене позіхання, а радше тягучий біль від того, що хочеться позіхнути, але не вдається. Не можна було сказати, що йому не подобалася його робота. Він лише втратив до неї смак;

Це їхнє точне значення. Я не хочу бути символом чогось. Я — це лише я

А ти про що думав усі ці тижні? — Про принцип декана, який відрахував мене зі Стентону. — Що це за принцип? — Це те, що нищить світ. Те, про що ти казав. Справжнє самовідречення. — Той ідеал, що його, як вони кажуть, не існує? — Вони помиляються. Він існує — хоча не так, як вони уявляють. Це те, чого я не можу зрозуміти в людях. Вони не мають власної суті. Вони живуть завдяки іншим. Живуть вторинно. Поглянь на Пітера Кітінґа.

Ні, я не бачу нічого поганого у бажанні заробляти. Але гроші — це лише засіб. Якщо людина прагне їх для особистих цілей — вкласти у виробництво, творити, навчатися, подорожувати, насолоджуватися розкішшю — вона моральна. Але людина, для якої на першому місці гроші самі собою, не вписується до цієї категорії.

Ось. Саме тут пролягає нездоланний кордон для вторинних людей. Їх не цікавлять факти, ідеї, робота. Вони переймаються лише людьми. Вони не запитують: «Це правда?». Вони запитують: «Чи інші думають, що це правда?». Вони не судять, а повторюють. Не роблять, а вдають, що роблять. Не творять, а показують.

Усі форми щастя — особисті. Наші найзахопливіші миті — особисті, самовмотивовані, приховані від інших. Те, що священне або цінне для нас, — це те, чим ми не хочемо ні з ким ділитися.

Ніхто не винен і нема кого покарати. Такими є всі колективні дії.

🟠 Донат? Донат!

Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.

🛸 Дронопад

🔪 RUSORIZ

🫶 “АЗОВ.ONE”

Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту

♥️ на кохве з курасаном класового розриву