«Поштова Лихоманка» – Террі Пратчетт

Про книгу:

«Поштова лихоманка» — це 33-й роман серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта та перший роман циклу про Мокра фон Губперука. Засуджений до страти шахрай і пройдисвіт Мокр фон Губперук отримує шанс на нове життя (якщо, звісно, державну роботу можна назвати життям) і повинен взятися за відновлення анкморпоркської пошти. Його обов·язкам генерального поштмейстера не видно кінця-краю, приміщення пошти по стелю завалене старими листами і притрушене голубиним послідом, а крім того, це ще й дуже небезпечна посада, адже за останні кілька тижнів четверо його попередників пішли з життя за нез·ясованих обставин. І все це на фоні успіху монополіста зі зв·язку — семафорної компанії «Великий шлях». Сам того не сподіваючись, Губперук застосовує свій авантюрний талант на благо людей (а також ґолемів, ґномів та інших жителів Дискосвіту), відроджує традиції надсилання листів та відчуває на собі силу слів, які прагнуть бути прочитані.

Враження:

щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.

Книга на сайті видавництва: Поштова Лихоманка

Author	Террі Пратчетт
Rate	★ ★ ★ ★ ★
ISBN	978-617-679-772-2
Lang	UA
Publisher	Видавництво Старого Лева

Highlights

Ті, хто ступають у повітря за сто п’ятдесят футів від землі, надалі нечасто виявляють схильність до дискусій.

Кажуть, загроза бути повішеним на світанку чудово зосереджує мислення; на жаль, тим, на чому зосереджується розум, неодмінно виявляється той факт, що він перебуває в тілі, яке на світанку повісять

І ось він прийняв позитивніший погляд на ситуацію та зосередився на шансі не бути повішеним на світанку, в першу чергу — на шансі видовбати ложкою крихкий цемент навколо каменя в стіні своєї камери.

а він завжди старався налагоджувати з навколишніми добрі стосунки. В цьому йому не було рівних. Навички комунікації були частиною його капіталу; власне, вони й становили практично весь той капітал.

Ви й справді гадаєте, що це все стримує злочинність, пане Мотузянику? — поцікавився він. — Ну, як назагал, я гадаю, тут важко відповісти, бо ж важко фіксувати злочини, яких не сталося, — відповів кат, востаннє перевіряючи, чи добре відчиняється люк. — Але концептуально, пане, я сказав би, що це дуже дієво. — Тобто? — Тобто я ніколи нікого не бачив на ешафоті двічі, пане. То що, ходімо?

Такі вони дивні, ці люди: вкрадеш п’ять доларів — і ти дрібний злодюжка; вкрадеш тисячі — і ти або уряд, або герой.

Жодного герба на дверцятах не було, якщо не знати одного секрету: гербом Правителя Ветінарі був вугільного кольору щит. Чорне на чорному. Хай там як, цей виродок мав стиль…

Ну ж бо, пане Спенґлер, ви ж не хочете, щоб я мав неприємності? — сказав кат, поплескуючи його по плечу. — Всього пара слів, і кожен спокійно піде далі своїм життєвим шляхом. Крім декого з присутніх, звичайно.

«Що треба зробити в житті, то це — зазирнути під ананас, — сказав собі Мокр. — Він великий, нерівний і шпичастий, але під ним можуть бути персики». Це була метафора життя — тож наразі вона не мала жодного сенсу.

У такому разі, — сказав Мокр фон Губперук, — вручаю душу свою будь-якому з богів, який зуміє її знайти.

Я пропоную вам роботу, пане Губперук. Роботу, за зарплатню. Я розумію, що подібна концепція може бути мало вам знайомою. «Тільки як один із різновидів пекла», — подумав Мокр.

Ох, ну гаразд. Звичайно, я погоджуюся — як природжений злочинець, закоренілий брехун

Послухайте, — сказав Мокр, — не знаю, що тут відбувається, але я нічогісінько не тямлю в поштовій справі! — Пане Губперук, ще вранці ви не мали жодного досвіду вмирання, та все ж, якби не моє втручання, ви б чудово з цим впоралися, — гостро сказав Ветінарі. — Як кажуть, не спробуєш — не знатимеш.

Розумієте, я вірю в свободу, пане Губперук. А на це здатні небагато людей, хоча вони, звичайно, доводили б протилежне. І жодне практичне визначення свободи не буде повним без свободи зіткнутися з наслідками своїх дій. Власне, це той вид свободи, на якому базуються всі інші.

А він-бо вмів отримати виграш, навіть коли не мав чого поставити.

Є прислів’я: «Чесну людину не обдуриш»; особливо полюбляють цитувати його ті, хто непогано заробляє, обдурюючи чесних людей.

У світі було божественно мало чесних людей, зате на диво багато тих, які вірили, що можуть відрізнити чесного хлопця від шахрая.

З позитивного боку це означало, що він упав у щось м’яке. З негативного боку це означало, що він упав у щось м’яке.

Завжди є кут зору. Завжди є ціна. Завжди є спосіб.

Ми зайшли надто далеко, мій пане, ось що трапилося, ми надто старалися. Часом щось розбивається на такі дрібні шматочки, що краще їх полишити як є, ніж намагатися склеїти.

Який я Поштмейстер — я нещасний виродок, який став жертвою якогось ідіотського… експерименту. Що за місце! Що за ситуація! Хто може поставити відомого злочинця керувати важливою урядовою установою? Ну, крім пересічного виборця?»

«Доки хоч хтось не є вільним, я теж — маленький пиріжок із курятиною»

Це ж перукарня, — невпевнено мовив Шеляг. — Жіноча. — О, та ви знаєте життя, Толлівере, все наскрізь бачите!

«Розмовляй м’яко і май під рукою здоровенного підлеглого з ломом, — подумав Мокр. — Зрештою, це схоже на прийнятний метод».

Ви йому збрехали. Вам дозволено брехати, пане Помпо? — поцікавився він. — І, до речі, можете вже опустити руку. — Мене Ознайомлено З Поняттям Соціально Прийнятної Неправди, Так.

Спогади минулого вечора підступно заполонили головну сцену Старого Доброго Театру Непозбувної Бентеги, й затанцювали там свою фірмову чечітку.

…що кожне недоставлене повідомлення — це шматочок простору-часу без другого кінця, маленький згусток пориву й почуття, що вільно плаває у всесвіті.

— Але ми маємо тільки купку стариганів, мій пане! Вони всі парубки моторні, я вас запевняю, але… перш ніж бігати, мій пане, треба навчитися ходити! — Ні! — Мокрів кулак грюкнув по столу. — Ніколи цього не повторюйте, Толлівере! Ніколи! Бігайте, перш ніж ходити! Літайте, перш ніж повзати! Ви вважаєте, що ми маємо спробувати організувати нормальну поштову службу в цьому місті. Я вважаю, що ми маємо спробувати доставляти листи по всьому світу! Бо тоді, якщо ми провалимося, це буде великий провал! Все або нічого, пане Шеляг!

Однопенсові та двопенсові потрібні мені завтра, якщо ваша ласка, пане Шпулькіс, — відкарбував Мокр. — Мені не треба ідеально, мені треба швидко. — Ого, та ви, пане Губперук, не любите гаяти часу! — Завжди рухайся швидко: ніколи ж не знаєш, хто або що за тобою женеться, пане Шпулькіс!

ДЛЯ РОБОТИ ТУТ БУТИ БОЖЕВІЛЬНИМ НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО, АЛЕ ЗАГАЛОМ КОРИСНО

Нам заборонено з’являтися на будь-яких зображеннях. Розумієте, це забирає частинку душі. — І ви в це вірите? — здивувалася Сахариса. — Серйозно? — Гм, ні. Ні. Звичайно, ні. Не те щоб. Але… не можна ж ставитися до релігії як до меню в ресторації, правда ж? Я маю на увазі, не можна ж сказати: «Дайте, будь ласка, Царство Небесне та порцію Божественного Задуму, але молитов на колінах кладіть поменше, а Заборони на Зображення не треба зовсім, мене від неї роздуває». Тут або бізнес-ланч, або нічого, бо… бо інакше було б просто безглуздо.

Вражаюче, пане Губперук. Нічогенький фонтан ви запустили, — Ветінарі посміхнувся, — як сказала одна рибка одному чоловікові зі свинцевим бруском на ногах.

«Миттєвий набір для листа: просто додай чорнил!» Це було важливим правилом гри: завжди забезпечувати людям найзручніший спосіб розлучитися з грошима.

О, як блискавка, ш’новний, — запевнив Гобсон. — Ви добре їздите? — Коли треба поїхати з міста, пане Гобсон, я найшвидший.

Е… так, — промовив Мокр. Навколишній світ раптом став як Борис: теж рухався швидко, хотів вкусити й не піддавався керуванню. Єдиний спосіб не бути розтоптаним полягав у тому, щоб утриматися в сідлі.

На другому році школи вас із теплого, затишного дитсадка фрау Тіссель, з його ароматами фарби, пластиліну та не досить розвиненого вміння користуватися туалетом, ввергали на холодні лави під урядуванням фрау Шамберс, де панував запах Освіти. Це було так само жахливо, як народитися — з тим мінусом, що тут поруч не було мами.

Панна Любесерце йому подобалася. Більшість людей були… зрозумілішими. Рано чи пізно ставало ясно, за які ниточки їх можна потягти; навіть панна Маккаларіят десь та мала важіль керування, хоча сама думка про це жахала. Але Коханна Краса давала здачі і про всяк випадок робила це ще до того, як на неї намагалися напасти. Вона була викликом і тому зачаровувала.

Вони стають такими божевільними, що навіть звичайні божевільні думають, що вони божевільні.

Впевненість — це головне. Мокр спеціально вивчав упевненість. Її вміли практикувати деякі представники давніх шляхетських родів. Суть її полягала в абсолютній відсутності щонайменшого сумніву в тому, що справи йтимуть саме так, як очікується.

Все ж будьте обережні. Ходять чутки, що на Злотного працює вампір. Із диких. — А. Але ж вогонь для них смертельний, ні? — промовив Мокр, без надії сподіваючись побачити в ситуації позитив. — Він для всіх смертельний, пане Губперук, — сказала панна Любесерце. — Для всіх. Вона взяла його за вуха і міцно поцілувала в губи. Це було як поцілуватися з попільничкою, тільки приємно.

Але це було не схоже на вампіра. Вони діяли куди акуратніше. Такі методи були б марнотратством найкращих харчів. Втім, він підібрав дорогою уламок розтрощеного стільця. Уламок був якраз годящим. Перевага удару кілком у серце в тому, що це смертельно не лише для вампірів.

Вона була вражена, заскочена і знічена — і Мокр фон Губперук був радий побачити її такою. Він чомусь почувався безмежно щасливим. Він не знав чому й не знав, що чинитиме далі, але все це мало бути весело. Він відчував ту саму, знайому йому, наелектризованість, яку відчуваєте в самісінькій глибині свого єства, коли стоїте перед банкіром, який ретельно вивчає взірець вашого найкращого виробу. В такі моменти всесвіт затамовував подих, а потім ваш візаві з усмішкою говорив: «Дуже добре, пане Псевдонім, я накажу клеркові негайно принести гроші». Це був трепет не від погоні, але від незворушності, від необхідності лишатися таким спокійним, зібраним, природним, що на якраз достатній час ви відчували, що можете обвести круг пальця весь світ і крутити його на кінчику цього пальця. Це були моменти, заради яких він жив, в які він справді жив, а його думки текли як ртуть, і саме повітря навколо сипало іскри. Пізніше це відчуття виставляло рахунок до сплати. Та безпосередньо в ці моменти він злітав

Він не сказав цього вголос, бо хоча літня людина, ймовірно, має куди менше майбутнього, ніж людина років двадцяти, вона куди більше про це майбутнє турбується…

Де б ти не працював, головне — вшитися до того, як набіжить розлючений натовп.

Тигр не плекає надії спіймати здобич, як і газель не живе сподіваннями врятуватися від пазурів. Вони, Ігорю, просто біжать. Тільки біг має значення. Все, що вони розуміють, — це те, що треба бігти.

«Мабуть, поїду я назад у гори, — думав він дорогою до льоху. — Там чудовиська хоч би мають достатньо гідності, щоб бути самими собою».

Щиро сподіваюся: ви знаєте, що робите. Ви ж знаєте, що робите, правда ж, пане Губперук? — Віра рухає гори, ваша високосте, — промовив Мокр.

Але на його боці боги, Хаббаре, — зауважив Мускат. — Поговорімо про це докладніше, гаразд? — запропонував Злотний. — Нікому в цій історії нічого не видається дивним? Зазвичай боги не влаштовують благодійних акцій, чи не так? Особливо з роздачею матеріальних цінностей. Ні, в наш час боги обмежуються такими речами, як благодать, смирення, стійкість та внутрішня сила. Тим, чого неможливо побачити. Тим, що не має ринкової вартості. Богів цікавить не фінплан, а фіміам, ха-ха.

Ти хочеш сказати, що просто розкидався гучними словами, а сам сподівався, що якось то воно буде? — сказала панна Любесерце. — Досі це завжди спрацьовувало! Який сенс обіцяти досягнути досяжного? Який же це успіх? — заперечив Мокр.

Магія — це бурмотіння слів та чудернацькі малюнки в старовинних книгах, і в невмілих руках вона небезпечна, як полум’я пекла, — але й наполовину не настільки небезпечна, як у вмілих руках. Всесвіт сповнений магії, завдяки їй зірки тримаються на небі, а ноги — на землі. Але те, що відбувалося зараз… було магічним. Все це винайшли й сконструювали пересічні люди, зводячи вежі на плотах серед боліт і на вкритих кригою гірських хребтах. Вони негарно лаялися і, що ще гірше, користувалися логарифмами. Вони перебрідали річки й борсалися в трясовині тригонометрії. Вони не віддавалися мріям, у тому сенсі, який вкладають у це зазвичай, але уявили інший світ і втілили його в металі. І ось із поту, лайки й математики з’явилися… ці штуки, що ширили слова світом без зусиль, ніби зоряне світло.

Панна Любесерце розповіла вам про мене, правильно? — спитав Мокр. — Вона сказала, що ви не цілковита дупа, — поінформував Непевний Адріян. — А в її вустах це висока похвала, — докинув Нормальний Алекс.

Йому подобалися «Гну». Вони мислили свіжо і своєрідно; які б заклинання не причаїлися в камені давньої вежі, вони б напевне не зашкодили подібним мізкам, оскільки ті, в певному сенсі, мали щеплення від божевілля у вигляді хронічної легкої ненормальності.

Ти робиш лише те, що наказують, а якщо щось іде не так, то це не твоя проблема. Винним буде той ідіот, який прийме повідомлення першим і передасть його далі. На тебе ж усім наплювати, а в головному офісі сидять самі ідіоти. Ти не винен; тебе ніхто не слухав. В головному офісі навіть запустили програму «Співробітник місяця», щоб показати, наскільки їм небайдужі співробітники. Це й показувало, наскільки їм насправді байдуже.

Мокр, майже не слухаючи, дивився на своє відображення. Він завжди підіймав ставки, це був рефлекс. Ніколи не обіцяй досягти можливого. Обіцяй досягти неможливого — адже іноді неможливе стає можливим (якщо знайти правильний підхід), або принаймні межі можливого нерідко вдається розсунути. А якщо ти зазнаєш поразки — що ж, це ж було неможливим.

Під захистом крилатого капелюха він міг творити дива — ну чи принаймні змушувати інших вірити в те, що він творить дива, а це було майже нічим не гірше.

Тепер Мокр не зміг би спинитися й за гору золота. Ось цим жила його душа: балансувати на гребені лавини, дорогою витворюючи несправжній світ через вуха та свідомості людей. Саме заради цього він видавав скельця за діаманти, дозволяв картам пурхати в своїх пальцях, із посмішкою стояв перед банківськими клерками, поки вони вивчали його фальшиві чеки. Це було його пристрастю — чиста, без домішок, насолода від того, щоб увіпхнути конверт…

Завжди вір в свою удачу, бо ніхто цього за тебе не робитиме.

«…І ми, загиблі на темних вежах, вимагаємо…» Йому вже б мало бути соромно. Одна справа — вкладати свої слова у вуста богів; жерці практикували таке повсякчас. Але це… це було трохи занадто. Треба бути справжнім виродком, щоб до такого додуматися. Мокр дещо розслабився. Чесний громадянин до такого не опустився б — але чесний громадянин і не отримав би цієї роботи за те, що є чесним громадянином. Для вирішення деяких завдань потрібен чесний добрий молоток. Для інших — хитро викручений штопор. Якби він дуже-дуже постарався, він міг би й сам у це повірити.

Стоячи на верхівці вежі й дивлячись на те, як інші вежі підморгують, наче зірки, відчуваєш себе ніби на небесах. А ще вона думала, чого більше боїться Дідусь: що мертві можуть надсилати повідомлення живим — чи що не можуть.

Свобода успіху й свобода поразки нерозлучні.

Але, як підказує мій досвід, найкращий спосіб досягти успіху — це доручити справу зайнятій людині

Не дуже-то гарно це було, — тим самим рівним тоном продовжувала Коханна Краса Любесерце. — Гарні обмани не працюють, — сказав Мокр.

Часом істина стає зрозумілою, коли складеш докупи всі-всі невеличкі обмани, а потім зробиш висновки з наявних даних.

Жодного магічного кола, жодної містичної мандали ще не малювали так ретельно, як ці фігури на підлозі. Все це тривало години й години, з невідступністю, яка попервах викликала жах, а потім — нудьгу. Це було Мистецтво війни держслужбовців, які винищують ворога папками документів і колонками цифр.

Приберіть усю брехню — і от постане істина, оголена, присоромлена, не маючи за чим сховатися.

У цьому плані вони врятували місто за допомогою золота куди успішніше, ніж будь-який давній герой міг би врятувати його за допомогою сталі. Хоча насправді це було не золото, навіть не гарантія золота, а швидше, сон про золото, уявлення, що золото є, що воно ось там, по той бік райдуги, й завжди буде там — якщо тільки вам не спаде на думку піти й переконатися. Ось це і називається Фінансами.

🟠 Донат? Донат!

Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.

Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту

🕸 Куди ще можна жмакати

Substack⁠ · Друкарня⁠ · X / Twitter⁠ · Threads⁠ · Telegram · магазинчик вінілу