Інтернет нікуди не дінеться. Серпень — дінеться.
Вівторок шалом, шановна шляхто, дорога родино і випадкові відвідувачі що з якихось причин тутки зʼявилися і вирішили лишитися!
Сьогодні в нас «Куда я жмав #30» (Ювілейний, як той мʼясокомбінат зі смачною кубасою(або ж майже як я, але грішно було б тягти цей випуск аж до березня). Тридцять — це вже норма таке кругле число, шоб повосхіщаться, що я не закинув цю розсилку і вряди-годи навіть щось насипаю тутки, довольний своєю витримкою писати вважай в шухлядку(зважаючи на ті півтора перегляда, що іноді трапляються).
Тож нинішній випуск буде трохи більшим за звичайний. В сьогоднішньому епізоді серіалу: люди й речі, до яких усе ще треба торкатися руками – супермаркет із повсті, птахи з паперу, скляний заєць під скляним ковпаком; пляжні книжечки, які вже півтора століття розбещують молодь, риба, що ходить по дну на плавцях, музейні червʼяки, устриця з людськими зубами і французький король, який був упевнений, що може розбитися.
А ще це, певно, останній «Куда я жмав» приблизно на місяць чи біля того. Попереду в мене трохи більш цікавий і насичений квест: добити підготовку до весілля і не збожеволіти, власне одружитися, а потім поїхати в медовий місяць(ну ладно, обʼєктивно, це ближче до “медовий тиждень”).
Тому орієнтовно до середини вересня “Галерея 21” і “Куда я жмав” йдуть на канікули. Якщо щось усе-таки зʼявиться — вважайте це слабкістю духу.
Вйо до новин, бідкаться і розводити руками.
Фотокартка для привернення уваги:
Приблизно так я нині уявляю своє весіллє.
Саундтреки до листа:
тут мали би бути тематичні саундтреки з мого вінілу і я їх майже підготував, але зрозумів, що трохи загинаюся від купи задач які піднавалилися одночасно, тому видалив і цього разу продовжимо по класиці
Мій завжди любімий Otis Redding – (Sittin’ On) The Dock Of The Bay
Пісня, яка кожного разу допомагає отако трошки заземлитися, видихнути і перевести подих. буквальне втілення оцього моменту, коли ранком сонечко починає підійматися над обрієм і світ грає чудовими сонячними барвами, пташки співають і життя здається бентежно прекрасним в своїй первозданній красі
AC/DC – Highway to Hell
Нуу, тут вона з двох причин: бо це теж одна з любімих пісень любімого виконавця, і бо я планую під неї виходити на весіллє (не питайте, А певно захоче за це мене трохи придушити, але традиція така, лол)
І шо ти?
Між двадцять девʼятим і тридцятим випуском тут встигло статися трохи більше, ніж зазвичай.
🟠 Несподіваний hidden gem, повʼязаний із The Sound of Silence
Почалося все з дуже знайомої The Sound of Silence, потім там закономірно зʼявилися Simon & Garfunkel і Disturbed, а десь далі з-за рогу абсолютно несподівано вийшли The Bachelors і стара платівка, з якої, власне, вся історія для мене й почалася.
А по-друге, я нарешті почав ще одну штуку, яку крутив у голові вже якийсь час.
🟠 Есеї світу
Це буде, схоже, дуже довгий проєкт із перекладів хороших есеїв з усього світу українською.
Не тупий заход в “скласти якийсь офіційний канон «100 текстів, які повинен прочитати кожен»”, і не академічна антологія світової думки. Швидше ще один спосіб робити те саме, заради чого значною мірою існує вся ця «Галерея21»: знаходити хороші тексти, які з тих чи інших причин майже не доходять до нас українською, й акуратно переносити їх сюди.
Мені особисто хочеться трохи вилізти з англомовної бульбашки. Бо інтернет створює дуже дивну ілюзію доступності всього людського знання, але на практиці величезна його частина все одно проходить через кілька великих мов і культур. Ми читаємо американців про Америку, британців про Британію, а потім іноді американців про все інше — і дуже легко забути, скільки паралельних приколів відбувається чи відбувалося у всьому світі в цей само час.
Тому в «Есеях світу» хочу потроху збирати тексти з різних країн, мов і культур: про свободу, мистецтво, технології, міста, памʼять, історію, повсякденне життя й усе інше, що одна людина колись достатньо добре сформулювала, щоб це захотілося передати ще комусь.
При цьому я спеціально відмовився від ідеї зробити красивий список рівно зі ста позицій. Нехай він краще росте стільки, скільки знаходитимуться справді хороші речі. Перший великий беклог уже зібраний, і тепер залишилася найлегша частина: повільно перекладати все це наступні кілька років.
Перші дві зупинки вже є.
🇦🇱 Faik Konica — «Що таке свобода?»
Почали з Албанії кінця XIX століття й тексту 1897 року, автор якого вже на першій сторінці перебуває приблизно в тому стані, коли втомився дипломатично пояснювати співвітчизникам очевидні речі.
Фаїк Коніца — один із важливих діячів албанського національно-культурного відродження й засновник журналу Albania. У «Що таке свобода?» він із дуже помітним роздратуванням намагається ще раз пояснити доволі просту ідею: людина має право вірити, говорити, писати й діяти так, як хоче, доки не зазіхає на таку саму свободу іншого.
А навколо цієї цілком спокійної ліберальної тези — автор, який називає опонентів ослами, проклинає власний часопис і серйозно розмірковує, чи не було б приємніше замість просвітництва продавати гній.
Короткий, сердитий і дуже живий текст, якому вже майже 130 років, але дискусія в коментарях під ним, здається, могла б без проблем відбутися вчора.
🇦🇹 Стефан Цвейґ — «Монотонізація світу»
За кілька днів від Албанії 1897-го перестрибнули до Європи 1925-го — і тут стало вже трохи моторошніше.
Цвейґ дивиться навколо й бачить, як міста, одяг, танці, розваги, книжки, смаки й навіть способи думати дедалі швидше стають однаковими. Париж утрачає Париж, Відень — Відень, локальні звички стираються, а на їхньому місці виникає зручна міжнародна масова культура, яка всюди працює приблизно однаково.
Сто років тому головними підозрюваними для нього були американізація, кіно, радіо, стандартизовані розваги й масове виробництво. Читати це у 2026 році, коли однакові тренди за кілька годин обходять планету, алгоритми годують мільйони людей одними й тими самими картинками, а в незнайомому місті іноді важко зрозуміти, чи ти зайшов у кавʼярню в Києві, Берліні чи Лісабоні, — трохи незручно.
Особливо мені подобається, що Цвейґ не пропонує перемогти цю машину якоюсь великою культурною революцією. Останньою територією спротиву для нього лишається окрема людина: її внутрішній світ, власний смак, упертість і здатність не обирати щось тільки тому, що це вже обрав увесь світ.
І от випадково ці два перші есеї дуже гарно стали поруч. Один — про свободу говорити й діяти по-своєму, другий — про свободу взагалі лишатися собою, коли світ дедалі сильніше підштовхує всіх до однаковості.
Поки на мапі маємо лише Албанію й Австрію, але список наступних зупинок уже непристойно довгий. Після весільно-медовомісячної перерви продовжимо потроху рухатися світом.
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
ЩÖсь:
🟠 Людський контакт тепер — предмет розкоші
Вже колись про цей текст писав, але в сучасному світі АІ він став навіть кращим. Текст Неллі Боулз вийшов у The New York Times ще 2019 року, але сама ідея відтоді тільки стала цікавішою: екрани колись були дорогою новинкою, доступною не всім, а тепер майже непомітно відбувається протилежне — дорожчою річчю стає можливість отримати контакт з живою людиною замість екрана і АІ асистента. Химерненько і бентежно це все!
🟠 Прихована ціна упоротої оптимізації всього і вся
Сучасне життя влаштоване так, щоб усе було простіше, швидше й ефективніше. Та що, коли, усуваючи повсякденні перешкоди, ми водночас втратили щось суттєве?
Дуже близька до попереднього свіжа розмова Чарлі Ворзела з Ієном Боґостом про його книжку The Small Stuff. Боґост пропонує дивитися не на технології як явище саме в собі, а на значно ширшу звичку сучасного життя: якщо щось можна зробити швидше, простіше й ефективніше, ми майже автоматично припускаємо, що так і **треба** зробити.
Замовити замість піти. Доставити замість нести. Автоматизувати замість повторювати. Прибрати очікування, зайві рухи, дорогу, чергу, побутове тертя. Проблема лише в тому, що життя це не лише фінальний “результат” до якого ми прагнемо, а й “шлях” до нього. Боґост говорить про сенсорний пласт повсякденності — звук їжі на пательні, відчуття предметів у руках, короткі розмови, місця, запахи, дрібні ритуали — як про речі, які самі по собі дають задоволення, навіть якщо нікуди нас не наближають.
Це дуже добротна думка, бо вона не наполягає на тому, щоб викинути смартфон, оселитися в лісі, почати вирощувати потатоплю і пасти гусей. Інтернет теж може бути місцем для уважності і важних штук: дивний маленький сайт, фанатський архів, годинне відео ремонту старого годинника, людина, яка страшенно серйозно й детально розповідає про конкретний вид ґудзика.
Проблема виникає не від нової технології, а коли ми вирішуємо, що все, що не веде нас до результату найкоротшим шляхом, — це марнування часу.
А ми, між іншим, тут на Землі значною мірою саме для того, щоб гарно його марнувати.
🟠 Речі, до яких хтось явно торкався руками
🟠 Супермаркет, у якому абсолютно все зроблено з повсті(фетру)
Люсі Спарроу взяла близько чотирьох тисяч квадратних футів музейного простору в Арканзасі й відтворила там американський супермаркет 1990-х. Coca-Cola — з фетру. Заморожена піца — з фетру. Мʼясо, фрукти, майонез, аптечні товари, автомати, банкомат і тисячі знайомих упаковок — теж. Загалом інсталяція містить понад 20 тисяч зроблених вручну предметів, а в окремій «банановій кімнаті» лежить ще понад три тисячі мʼяких бананів.
Супермаркет — вершина стандартизації: тисячі однакових речей сходять із виробничих ліній, їдуть в однакових коробках і стають на однакові полиці. А тут хтось узяв цю машину масового виробництва і відтворив її найповільнішим можливим способом — вирізаючи, набиваючи, зшиваючи й розмальовуючи кожну банку окремо.
Можете не читати текст, але ходіть за посиланням по картіночки, бо це неймовірний візуальний кайф (але насправді почитати теж рекомендую, воно цікаве)
🟠 Птахи, яких спочатку треба намалювати, а потім вирізати з паперу
The Paper Ark — спільний проєкт Наяна Шрімалі та Венус Берд, які роблять неймовірно деталізовані паперові рельєфи з реальними видами птахів та їхніми середовищами. Кожна пірʼїна, листок і гілочка спочатку малюються, потім вирізаються й збираються в багатошарову композицію; сам проєкт при цьому повʼязаний із біорізноманіттям і природоохороною.
Іноді людство цілком виправдовує своє існування тим, що якась людина вирішує витратити купу часу, аби зробити сойку з паперу красивішою, ніж це взагалі було необхідно.
боже, і чого я не якийсь крутий арт художник чи вотевер, хто може жити з того, що робить такі топові проекти? Pure візуальний оргазм і кайф! (да, я повторюся і тут як і з попереднім – ідіть дивиться картіночки, вони топ)
🟠 Старе скло, яке отримало новий шанс
Ембер Кован збирає промислові залишки скла, антикварні речі й давно зняті з виробництва кольори, переплавляє їх і збирає з цього неймовірно щільні маленькі світи з квітів, фруктів, птахів, листя, зайців і декоративної маячні. У новішій серії частина таких композицій ще й живе під скляними ковпаками, тому виглядає приблизно як вікторіанська цукерниця, всередині якої завелася власна дуже барокова екосистема.
Ладно, не те, щоб я прям вражений, але воно мені так нагадує фенсі весільні короваї, що мало тут бути
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
🟠 Сім пісень, сімсот платівок і сімсот обкладинок без жодних підказок
У Secret 7” беруть сім композицій різних музикантів, кожну випускають у ста примірниках на семидюймовому вінілі, а для кожного з 700 примірників різні художники чи дизайнери робить унікальну обкладинку.
Найкраще правило: під час аукціону покупець не знає ані того, чия пісня лежить усередині, ані того, хто створив конкретну обкладинку. Імена музикантів та художників відкривають уже після завершення торгів. Цьогоріч усі 700 робіт покажуть у лондонській 180 Studios з 18 до 30 серпня, а сам аукціон на користь War Child UK триватиме до 2 вересня.
Додаю цю новину не тільки тому, що ідея і обкладинки кайфушні, а й бо сімки 7” це мій окремий сорт мему, бо перша мега партія вінілу була зі 150 сімок-синглів, яких я потім не міг здихатися🤣 (ну, не те, щоб вони були погані, сам тільки Rick Astley – Never Gonna Give You Up вартий респекту, але як же мене замахувало їх перевертати кожні 3-5хв)
Але обкладинки класні, ходіт дивиця)
🟠 Не обовʼязково знати наперед, що саме ти робиш
Письменниця й перекладачка Кейт Бріґґс говорить про доволі очевидну річ, яку чомусь страшенно складно дозволити собі на практиці: річ над якою нині працюєш не завжди зобовʼязана від самого початку мати правильну і ідеальну форму. Можна спинятися, переставити шматки місцями, пожити поруч із питанням, на яке поки немає відповіді, почати проєкт і лише всередині роботи зрозуміти, чим він узагалі хоче стати або може він і не вартий продовження, а вартий забуття.
Терапевтичне читання в часи, коли навколо будь-якої творчості дуже швидко виростає одна й та сама машина: визнач нішу, сформулюй позиціонування, придумай формат, склади контент-план(в сраку контент план), публікуй регулярно, дивися метрики(в сраку метрики), оптимізуй(ма есс) те, що зайшло.
Да, я розумію, що Кейт вигадала еджайл, але блін, це думка яка варта постійного повторення і напамʼятовування – ми не рубаємо наші проекти в камені, ок їх потім допилювати з плином часу; іноді варто просто трошки від себе відмахатися і робити не ідеально.
Іноді можна просто тридцять разів написати «Куда я жмав», а чому саме тобі подобається це робити — зрозуміти десь дорогою.
Теж нормальний метод.
🟠 Пляжне читання вже півтора століття розбещує суспільство
Оскільки ми тут поступово збираємо речі у відпустку, дуже доречною виявилася історія beach read — книжечки, яку береш із собою на пляж не для духовного зростання, а переважно щоб тобі було добре.
Виявляється, американська культура спеціального літнього читання почала формуватися ще в XIX столітті. Середній клас дедалі частіше їздив на курорти, літо традиційно було слабшим сезоном для книжкової торгівлі, а видавці побачили прекрасну можливість продавати легкі й доступні книжки людям, яким раптом знадобилося щось читати у відпустці.
Звісно, дуже швидко знайшлися й люди, які пояснили, що така література псує мораль, розум і добрі звичаї. І в цьому є щось страшенно заспокійливе: кожне покоління щиро переконане, що попередня форма культурної дурні була ще нормальною, а от ця нова вже точно прикінчить цивілізацію.
Колись це були дешеві романи, потім рок-н-рол, телебачення, комікси, відеоігри, інтернет, TikTok — декорації змінюються, а жанр «те, що подобається іншим людям, руйнує суспільство» демонструє дивовижну історичну стабільність.
Тому беріть дурну книжку на пляж! Можливо, це ваш скромний внесок у півтора століття морального занепаду.
🟠 Photo Ark дістався 18-тисячного виду — і це риба, яка ходить
Ну це майже моє фото на пачпорт) (насправді ходіть дивиться повний артікл, фото прям заворожують, люблю класних фотографів)
Уже двадцять років фотограф Джоел Сартор робить Photo Ark — величезний фотокартковий архів тварин, де маленькі, непоказні й маловідомі види отримують такий самий уважний портрет, як тигр чи слон.
Цього серпня колекція дісталася 18 000 видів, і ювілейною твариною стала рибка під загрозою вимирання red handfish із Тасманії — маленька риба приблизно завбільшки з великий палець, яка замість нормального рибʼячого плавання часто буквально ходить морським дном на плавцях.
На фотографії вона ще й має такий вираз обличчя, ніби її саму щойно повідомили, що саме вона стала номером 18 000, і вона не дуже розуміє, чому для цього треба було вставати.
За самим Photo Ark при цьому стоїть значно красивіша ідея. Сартор почав його після того, як через хворобу дружини провів тривалий час удома й багато думав про крихкість життя; тепер його мета — показати максимальну кількість видів, поки їх іще можна побачити, і змусити нас бодай на секунду звернути увагу на істот, яких ми за інших обставин ніколи б не зустріли.
🟠 Музейні скелети можна доручити суперчервʼякам
Перш ніж скелет тварини стане красивим музейним скелетом, хтось має дуже ретельно прибрати з нього все, що скелетом не є. Для цього використовують хімічну обробку, кипʼятіння або колонії жуків-шкіроїдів, але кожен метод має свої недоліки.
Тепер дослідники випробували ще один варіант — Zophobas morio, личинок жуків, яких зазвичай продають як корм для рептилій і називають superworms. І відкрили цей талант майже випадково: колонію тримали як корм для поранених птахів, одного разу закінчилися овочеві обрізки й комахам дали залишок курячої кістки з обіду. Личинки так швидко й акуратно її очистили, що дослідники вирішили перевірити, чи не варто офіційно найняти їх на музейну роботу.
У дослідах їм дісталися, серед іншого, грак, риба-алігатор, пугач, вовк і дика кішка.
Тож коли наступного разу вам здаватиметься, що робоча задача сформульована якось дивно, памʼятайте: десь існує наукове дослідження, у методології якого цілком серйозно описано, як видати червʼякам вовка й подивитися, що буде.
🟠 Устриця з людськими зубами
1898 року під час днопоглиблювальних робіт у Чесапікській затоці з дна витягли верхній зубний протез, до якого приросла устриця. І відправили його до Смітсонівського музею.
А ще в колекції є устриці приблизно тієї ж епохи, які оселилися на курильних люльках і кришці чайника. Насправді це не просто музейний цирк: такі дивні екземпляри допомагають показати, наскільки щільно устриці колись заселяли Чесапікську затоку. Молодій устриці потрібна тверда поверхня, щоб закріпитися, і в часи значно більшої популяції відповіддю на запитання «на чому саме?» іноді ставали буквально чужі зуби.
Вибачте, тут без фотокартки, бо вона кріповінька) А наука прекрасна, так, наука прекрасна))
🟠 Коли люди були переконані, що вони зроблені зі скла
У ранньомодерній Європі в медичних записах починає зʼявлятися дуже дивна форма марення: люди були цілком переконані, що їхні тіла зроблені зі скла.
Найвідоміший випадок — французький король Карл VI. Узимку 1393 року він вимагав вшивати в повсякденний одяг залізні стрижні, які мали зміцнити його нібито скляне тіло, уникав дотиків і боявся впасти та розбитися.
Історія сама по собі чудово дивна, але есе Тамари Сандерсон у Public Domain Review цікаве не колекцією старих медичних курйозів. Вона дивиться на «скляне марення» як на своєрідну культурну мову страху: психіка бере матеріали, образи й технології, якими наповнений конкретний світ, і з їхньою допомогою намагається описати щось, для чого людині бракує інших слів.
У світі, де скло було коштовним, незвичним, крихким і дедалі помітнішим матеріалом, люди могли боятися, що самі зроблені зі скла. Інші епохи приносили інші образи — електрику, радіосигнали, стеження, машини.
І тепер страшенно цікаво, які записи про нас через двісті років читатимуть історики психіатрії й казатимуть: «Ну так, початок XXI століття. У них тоді всюди були алгоритми».
А тим часом ле фіналє перед канікулами:
Отакий вийшов тридцятий випуск. Трошки такий химерно бентежний. А далі хочеться побути з людьми, яких люблю, подивитися на красиві речі й трішки перезавантажитися від шаленої круговерті, трішки видихнути й набратися сил. Орієнтовно десь у середині вересня я повернуся (айлбібек ес каже арнольд шварцтермінтор). А до того — ідіть на вулицю, обіймайте людей, яких любите, читайте книжечки, купуйте іноді красиві фізичні дурниці, дозволяйте собі витрачати час неефективно і не забувайте час від часу дивитися не лише туди, куди вам пропонує натиснути алгоритм.
Коротше кажучи, пішов трохи гладити мох. Цілую, обіймаю і щастя-радості бажаю♥️
І окремо дякую, що вже тридцять випусків хтось продовжує сюди приходити за чимось дивніньким цікавіньким.
Якщо за ці тридцять випусків вам хоч раз трапилося тут щось, що ви потім понесли показувати іншій людині, — перешліть їй і цей випуск, бо для мене це дуже цінно!
Побачимося у вересні♥️
🕸 Куди ще можна жмакати
Substack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Мемчікі:
А тим часом все інше:
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – на дронопад від ПЖ. Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку❤️
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна 🇺🇦
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
Відкрийте більше з gallery21
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.