Про книгу:
Що робити сестрам, яким так легко загубитися у власних думках і бажаннях у великому місті? Все наче й добре, але хочеться поставити життя на паузу, хоча б до вересня, та повернутися у місце свого дитинства. Заплетені стіни старого будинку відгороджують від усього світу з його безліччю питань, а бабуся Тея нічого не запитує, зате завжди поруч.
Але літо час не спиняє: на порозі будинку з’являються люди з колишнього, теперішнього і майбутнього життя. Всі у цьому домі — і самі сестри, і бабуся, і індійська кузина, і розгублена мама, і навіть рудий кіт без імені — на порозі змін. Літо іде, ростуть гарбузи на експорт, розмови не стихають, а проблеми і рішення біжать наввипередки.
Враження:
Одна з кращих українських книг, що дарує відчуття літа, тепла, родини і бабусиної хати на дуже довгий час.
Книга на сайті видавництва: «Спитайте Мієчку»
| Author | Євгенія Кузнєцова |
| Rate | ★ ★ ★ ★ ★ |
| ISBN | 9786176798552 |
| Lang | UA |
| Publisher | Видавництво Старого Лева |
Highlights
У зарослий кущами притулок для лузерів вони приїздили завжди, коли без цього вже було не можна. Для цього не треба було трагедій — просто іноді видавалося, наче все в тумані і дороги далі не видно. Тоді наставав час для шелтеру.
Страшно уявити, що роблять люди, в яких немає будинку в дикій малині, — казала Лілічка.
І чого ви поприїжджали? — спитала бабуся. Її питання ніяк не могло образити, тому що обидві сестри знали, що це питання-переживання. — Перевал, ба, — сказала Лілічка. — І довго будем перевалюватись? — Поки літо скінчиться. — Нехай.
От я не хочу вірити в оці кровні зв’язки, в оце спільне коріння і всяке таке ретроградство, — казала Лілічка. — Але як можна не вірити у нього, якщо Марта — коза, і завжди була козою, але при цьому вона нам рідна? — Та й ти коза, якщо придивитись, — відповідала Мієчка. — Але своя. Лілічка знала, що Мієчка так неодмінно пожартує, і навіть усміхнулася наперед.
Сонце грало на бабусиній золотаво-сивій голові. На бабусі була блакитна блузочка і темно-синя плетена спідниця. — Ба, тобі не жарко? — спитала онука. — Доживеш до дев’яноста шести і попробуєш дождаться, щоби тобі стало жарко, — відповіла бабуся. — Носки мені принеси.
Коли вона прискакала назад, бабуся сказала: — Лілічко, ти важиш кілограм сорок, а скачеш, як слон. — Ти бачила, як скачуть слони? — Бачила, як скачуть коняки. Ти скачеш гучніш.
Робіть те, чого вам хочеться. Не слухайте нікого. Навіть мене не слухайте, дівчата. Просто робіть так, щоб добре було вам самим, бо ніхто потім не оглянеться на вас, що ви робили щось, аби комусь було затишно, аби комусь було світло і не дуло. Ніхто не згадає.
Не можна аж так, — хитала головою бабуся. — У Бога треба вірить, тоді люди щасливіші і не спиваються.
Ти ж не тісто народжуєш, — казала вона. — Ти людину народжуєш. І яке воно народилось, таке воно й буде, тому то дарма викинуті гроші оці всі ваші терапії, де шукають усіх, хто тебе за життя образив… Лілічка розказувала, що всі її друзі ходять на терапію і платять по сто двадцять доларів на годину. — Це ж скільки лосося можна купити? — питала бабуся, котра любила міряти людські блага кілограмами лосося, який, як вона вірила, привів її до дев’яноста шести років при світлій голові й відносному здоров’ї.
Виявилося, що всі ці роки йому потрібні були окуляри, і він лише зараз почав їх носити й став бачити світ чітко та раціонально.
Мієчка стояла ще у нічній сорочці надворі і пила чай з шоколадною цукеркою. Їй потрібна була глюкоза після ночі — так вона виправдовувала цей ритуал.
Марта сказала: — Ба, ну дитина ж зовсім на нього не схожа. — Марто, чоловікам завжди треба казати, що гіпотетично їхні діти схожі на них.
Вона схопилась, блиснувши голими ногами, скинула з себе куртку і поскакала ритись під сходами на горище, де ховала цукерки невідомо від кого: їй просто треба було мати запас, якого ніхто, крім неї, зачіпати не буде.
Оце так, дівчата, їздити без мужчин. — Ой, ба, — зітхнула Мієчка, тримаючи ногу на колесі. — До того ж, — виглянула з ями Лілічка, — разом з правом голосувати нам дали право тягати колеса. — Тягати колеса ми мали право давно, — відказала бабуся. — Знаєте, скільки тонн вугілля я розвантажила, поки ваш дід будував державу, що тоді з тріском завалилась і ледь не задавила собою тих, кого не вдавила раніше?
Зараз вже приїдемо і не зможемо наодинці поговорити, — сказала вона. — Поїдемо тоді і поміняємо знову колеса на зимові, — засміялась Лілічка. — Знову візьмемо ромашкового ледь теплого чаю у тієї дівчини. Ти бачила її груди? — Ага. — Вражає, нє? — Як з такими жить? — Ну як? Прокидаєшся зранку і вже відчуваєш, що живеш недарма. — Тобто вони дають повноту життя. — Фізичну повноту життя.
Просто він любив бути певним у тому, що робить, і не любив, коли не всі радо з ним погоджувались.
Ви і самі знаєте, що святим він не був, — засміялась бабуся, — бо ніхто не святий. Але я сама підписалась на вічне служіння великим ідеям
Марії хотілося побачити обидвох дочок — такого не було уже кілька років, але щось її гризло. Вона із самого дитинства старалась якомога більше відокремитись від батьків і того ж самого вимагала від власних дочок. «Подалі на ділі, — казала вона, — ближче в серцях»
Подумати тільки: вся наша сім’я разом! Уся жіноча її частина, а всі ті, що приносять там радість і клопіт, кудись повіялись. Нас п’ятеро, ми разом гори звернути можемо. Тільки не ці масштабні ідеї. Натерпілись ми вже від них, мамо.
Тому хай роблять, ти їх не збивай. Я їм вірю, подивись на них — які вони молоді, кожна по-своєму щаслива і по-своєму нещасна. — Ти знаєш, я рада, що вони зрозуміли, що так можна раніше, ніж у п’ятдесят, — відказала Марія
Ліля, — Марта зупинилась, — якщо тебе поїдає почуття провини, що всі решта бавлять типу твою дитину, то борись із цим. Ця дитина дісталась нам усім, перестань її привласнювати.
Мієчка взяла телефон і вийшла за ворота. Шуміли берези, трава вже висохла після нічної зливи. Випаровувалась із землі волога. Було парко і пахло літом: мокрими лопухами, кропивою, відцвілими квітами.
Як ти можеш бути такою? — казала їй якось Лілічка після чергового життєвого перевороту. — Ти як наче береш зверху все те, що приносить тільки кайф, а до страждання не докопуєшся ніколи. — Це ж логічно? — питала Мієчка. — Але це несправедливо! — кричала Лілічка. — У тебе хміль без нудоти зранку, ти просто смакуєш вино, і тебе ніколи не болить голова, ніколи після того не пропадає настрій… Так несправедливо.
Приїхав. — Хороша моя, — сказав він. Прядка лишилась нечесаною. — Дякую, — сказала Мієчка. Він пахнув собою, любов’ю, виною. Вона думала, що йому пахне тільки крапелькою парфумів, але це, звісно, було не так. — Ти літом пахнеш, — сказав він, усміхаючись.
Вона думала, чи зніме він врешті футболку, але він, здавалося, не звертав уваги ні на сонце, ні на спеку, ні на Мієчку, а просто працював. Вона знала, що, на відміну від неї самої, він завжди умів зосередитись на чомусь одному.
Я… — почала Соломія. — Ба, я жасмин нюхаю. — Ага, ага, — закивала бабуся. — Краще б нюхати, поки він цвів, але можна й тепер…
Бабуся завжди казала, що цей садок колись сам усіх з’їсть. Він справді щодня ставав усе більш незалежним і все менше служив господарям. Слив уже давно було не дістати. Вони дозрівали десь там, нагорі, а потім падали на голови, уже підгнивши, і їх покірно згрібали лопатами. Колись дід робив із них слив’янку, тепер вони просто загрозливо висіли, щоб потім слив’янкою пах той дальній куток двору, де закінчувалось життя падалішніх фруктів. Груші теж висіли високо і загрозливо. З грушею доводилось грати у гру: вона кидалась стиглими фруктами, і треба було встигнути їх з’їсти не зогнилими. Груша найчастіше перемагала. Малина давно була окремим королівством — у саму середину заростів, де висіли ще ті невироджені ташкентські ягоди у палець, вже ніхто не міг зайти. Люди покірно об’їдали її з різних сторін, а там, у глибині, уже «мабуть, дикі кабани вивели поросят», казала бабуся.
«Якщо ти любиш дерева, треба зрізати старі і садити нові»
Мієчка встала і підійшла до барної стійки. Настрій її раптом покращився, вона вирішила собі, що ні про що не думатиме, що ось є кілька днів і ними можна пожити
У номері вісім готелю «Гортензія» було жарко, але затишно так, як тільки може бути двом рідним наодинці з собою.
Була у мене колись колега, — заговорила Марта, — котра на всі пікніки, на всі походи у гори, чи куди б вона не йшла, вдягалась ідеально. Кросівки її лишалися білими завжди. Сука така була, не передать.
Ви ж казали, буде бригада? — спитала Марта. — Наїбнулось, — сказав чоловік.
Я вважаю, що нема чого і дружить із тими, з ким не можна посваритись
Кіт вночі важко дихав, а Мієчці снилось, що вона пише усім довгого листа і їде в Австралію замість Лілічки. Вона писала, і плакала, й виплакувала усі образи на всіх й жалість до себе через власну безвихідь, через те, що вже забула, що таке безумовне щастя, яке останнім часом вона відчувала тільки наодинці з собою.
Отак і годуй цю корову, щоб потім оддать усе ні по чом, — казала пані Дарочка. — Не віддавайте. — Не віддавать невигодно, — казала вона. — То віддавайте, — казав Устим з усмішкою. — Дешево. — Тоді просто жалійтесь.
Раніше краще було? — Краще було, бо молода була і з такими, як ти, танцювала, а не теревені вела.
Після смерті усі алкоголіки, неповносправні, злодії, негідники й відьми раптом стають хорошими людьми.
Ой, та що там я? — казала бабуся, як прийнято було казати старим людям, які любили наголошувати, що на мене кави не варіть, бо, може, я до обіду умру.
Лілічка переконувала Марту, що ходила заміж і щоразу поверталась звідти неушкодженою.
Літо перевалило за половину, а друга половина літа, як відомо, втричі коротша. Після неї воно більше не йде, а стрімко добігає кінця.
Так складно на щось наважитись, так складно розуміти, що перед тобою сотні шляхів, — Лілічка за вечерею випила три келихи вина, і світ раптом здався їй аж надто зрозумілим.
А ти обираєш між вічним стражданням, від якого тобі щемко прекрасно, і вічним спокоєм, від якого тобі до запоморочення нудно.
Так, Міє, цей шелтер уявний. Нема ніякого поля. Ніщо не зупиняється, хай як ми робимо вигляд, що ставимо життя на паузу.
Грег з матір’ю не пішов, намагаючись уникнути непорозумінь і сорому. Він був точно такий сором’язливий, як і його батько, що зараз десь у норвезьких горах пас овець, не в силах перебороти травму життя з Наті.
Найгірша тюрма — це ти сама, — сказала вона до себе, вимкнувши фари перед ворітьми. Вона побачила, що надворі хтось увімкнув світло, і на секунду затрималась біля воріт. Літній вечір пахнув так, як пахнуть вечори лише у серпні, коли відчувається вже кінечність літа.
Бабуся, як завжди, сказала не варити їй кави, а потім просто перестала відганяти мух від дітей. — Це хороша смерть, Мієчко, — сказав Устим. — Вона буває хорошою? — спитала вона. — Буває поганою, — відповів він.
Ніхто, окрім найближчих, не знав і не розумів значення цього будинку, що стояв серед бурелому. Вона часто казала: «Що я зробила тут, провівши все життя у боротьбі із кущами?» — насправді знаючи, що збудувала прихисток, де можна було сховати дітей від того, на що не можеш впливати, а потім так само прихистити від життя їхніх дітей. Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись.
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
А тут от мої соціальні мережі, чуєш, підпишись!
Відкрийте більше з gallery21
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.